«Справив враження хитрого лиса». Як четверо українських інтелектуалів отримали від царського премʼєра Вітте дозвіл на пресу рідною мовою
Події23 лютого, 20:46
«Ми промовчали самий, може, гострий момент будування нових форм життя, — писав наприкінці 1906 року авторитетний мовознавець Сергій Єфремов на сторінках Нової громади, однієї з перших газет українською мовою. — І причиною цього були утиски над нашим словом — у першій лік указ 1876 року».
Ішлося про сумнозвісний указ царя Олександра ІІ, якого самодержець підписав у травні означеного року, відпочиваючи в німецькому Бад-Емсі. Відтак указ став відомий як «Емський», і він забороняв друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, а також ввозити українські книги з-за кордону. Незаконними ставали театральні вистави, концерти з українськими піснями, друк текстів до нот. Слід було забути про будь-які спроби викладати українською в початкових школах. Закрито Південно-західний, тобто український, відділ Російського географічного товариства, бо його вчені збирали зокрема й етнографічні матеріали.
Емський указ, по суті, підтвердив і посилив інструкцію міністра внутрішніх справ Петра Валуєва за липень 1863-го щодо санкцій проти української мови. Той циркуляр вийшов через пів року, як закрився перший україномовний журнал Основа. Часопис виходив у Петербурзі у 1861−62 роках, і світ побачили 20 чисел видання. На тлі певної українофобної істерії в російському суспільстві різко зменшилася кількість передплатників журналу. До того ж головний редактор часопису Василь Білозерський, засуджений свого часу за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, занедбав справу. Дядько його дружини Микола Катенін, на чиї гроші видавали Основу, припинив фінансування. Бо колишній братчик загруз у картярських боргах настільки, що не міг прогодувати родину з трьома дітьми.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
«Коли б із часів Основи не перервано нитки періодизації преси, то досі ми, напевне б, мали велику газетну й журнальну літературу й не доводилося би це діло починати наново по 40 роках мовчання з такими труднаціями, як тепер, — нарікав Єфремов у 1906-му. — А була б преса, хоча б навіть у межах загального цензурного Устава, то картина нашої національної справи мусила б стати зовсім-зовсім інакшою. За цей час ми […] привчили б читачів до рідного слова і з усієї цієї зброї скористалися би зараз, скоро [тобто, оскільки] слушний час наспів».
За півтора роки до появи цих рядків старші однодумці Єфремова подалися до Петербурга добиватися скасування зловісного Емського указу. Ольга Косач, відома також за літературним псевдонімом як Олена Пчілка, мати Лесі Українки, була однією з ініціаторок тієї поїздки. Вона пізніше згадувала: «У січні 1905-го року відбулися збори київських громадян у справі скасування заборон на українське слово. Тоді виділили делегацію до тодішнього прем'єра [Сергія] Вітте в складі: [Володимир] Науменко — від київських українців, [Микола] Дмитрієв — від полтавських, [Ілля] Шраг — від Чернігова, я — від Волині».
В Петербурзі посланці попросили аудієнції в очільника уряду. «Як представники українського громадянства ми виголосили по черзі перед Вітте наші доповіді. Науменко перший говорив про стан українського життя й українського слова з погляду академічного. Дмитрієв спеціально підніс справу з цензурними заборонами на українське слово. Шраг відзначив, як одбиваються заборони на українське слово в розвиткові місцевого самоврядування і, нарешті, я говорила про належне українській мові місце в школі. Виголосивши наші доповіді-промови, ми подали їх Вітте на письмі».
А Вітте на той час був на піку своєї державницької кар'єри: найвищу посаду в імперії обіймав уже четвертий рік. Хоча походив з обрусілого німецького роду і в Одеському університеті вчився на державні гроші, бо батькових не вистачало на освіту сина. До України йому ніби було й не байдуже, адже починав служити царю і отечеству керівником південно-західних залізниць і жив тоді в Києві.
«Розмовляли ми по-російськи, але Вітте кілька фраз закинув і українських, — згадувала Косач. — Справив він на нас враження хитрого лиса. Показував нам свою велику ніби заінтересованість українським питанням, співчував, визнавав право України на скасування тих заборон, бо, мовляв, українство вже самоусвідомилось. Розмова нашої делегації з Вітте тривала більше години. Сказав на кінці, що все зробить, всі можливості відшукає, щоб наше клопотання задовольнили. Найбільше обіцяв полегшень з боку цензурного: дозволи на окремі видання, пресу й т. ін.».
Справа далі балачок могла б і не піти, але Росія на той час ганебно програвала війну з Японією. Неосяжну імперію лихоманило страйками та вуличними заворушеннями. І саме Вітте уклав у вересні 1905-го більш-менш прийнятний для Петербурга мир у Портсмуті. Отримав за те графський титул і неймовірну повагу царя Миколи ІІ, попри люту ненависть до нього з боку імператриці Олександри.
Вважається, що Вітте доклався і до реформ, які оголосив самодержець через місяць після миру з Японією. Послаблення релігійного та цензурного тиску — одні з нововведень царя. Отже прем'єр нібито й виконав обіцянку українцям. Перша газета Нова громада, яка згодом була перейменована на Раду, вийшла вже у січні 1906-го.