Середня зарплата українців 1500 євро, реальність чи міф? Велике дослідження NV з коментарями Віталія Сича й Томаша Фіали

Експертна рада дійшла висновку, що суттєве підвищення рівня оплати праці в Україні можливе. Пояснювали і коментували ключові тези й поради керівник проєкту NV Віталій Сич і засновник інвестиційної компанії Dragon Capital Томаш Фіала.

Віталій Сич: Ось обкладинка нового номера журналу NV. «Чи можна за п’ять років підвищити середню зарплату». 10 пунктів того, що слід робити для цього.

У списку експертів — усі фахові люди, які знаються на економіці.

Можна порівняти, які були 20 років тому зарплати в Україні і в сусідніх країнах і які зарплати зараз. Цифри брутто, треба вираховувати податки, але принципово це картину не змінює.

Перейдімо до перших 5 пунктів з 10, які пропонують експерти. Перше — верховенство права. Здається, уже трохи затертий термін в Україні, але це дійсно важливо для економіки. У нас торік були намагання згорнути частину антикорупційної інфраструктури, ліквідувати незалежність НАБУ і САП, але громадянське суспільство і наші західні партнери відстояли. Як завжди, цей альянс нам допомагає рухатися вперед. У рейтингу Rule of Law Index Україна посідає 90-те місце. Це краще, ніж Білорусь і Росія, але зовсім не велике досягнення. Усе ще нижче, ніж Молдова, Казахстан і Грузія.

Другий пункт — євроінтеграція, членство в ЄС. Це комплексний пакет, треба багато зробити, щоб там бути. Але це дуже важливо. Колись запитав Катаріну Матернову, посла Європейського Союзу в Україні, якою часткою свого економічного зростання Польща завдячує членству в ЄС? Вона сказала: 50% щонайменше. Це доступ до ринків, дотації, субсидії. Сам факт членства в ЄС означає, що певні реформи проведено.

Третій пункт — національна безпека. Тут нема про що говорити. Маємо такого сусіда під боком — якщо не будемо витрачати принаймні 5% ВВП на оборону і припинимо модернізувати Збройні сили, важко буде розраховувати на притік інвестицій.

Пункти 4 і 5 — роздержавлення економіки, приватизація. Останні 20 років, за всіх президентів та урядів, державні компанії використовують для того, щоб їх видоювати і займатись політичною корупцією. Одеський припортовий, Центренерго, Енергоатом і решта скандалів. Звідти гроші, які збираються для утримання політичних партій, та й до рук багато прилипає. Плюс ці компанії просто збиткові, коли вони державні.

Далі — дерегуляція, лібералізація тарифів на газ, електрику. Майже всі наші президенти і прем'єри, крім, по-моєму, Володимира Гройсмана, боялися їх змінювати, у нас зараз тарифи одні з найнижчих в Європі. Бо зрозуміло: якщо ти підвищуєш тарифи, в тебе автоматично падає рейтинг. Тому завжди президенти уникали підпису, хотіли, щоб весь політичний негатив пішов на прем'єр-міністра.

Попрошу прокоментувати ці пункти засновника і директора інвестиційної компанії Dragon Capital Томаша Фіалу. Томаше, що тобі з усього перерахованого здається найбільш важливим, з огляду на твій досвід в Україні і досвід реформ у Чехії?

Томаш Фіала: Україна за останні 30 років відстає від Польщі приблизно у 4−5 разів за рівнем залучення прямих іноземних інвестицій. Це і є причиною того, що зарплата в Україні втричі нижча, ніж у Польщі, і ВВП теж утричі нижче — 200 млрд доларів проти 600 млрд.

Ми з колишнім віцепрем'єром Словаччини Іваном Міклошем 11 років тому в Києві створили Центр економічної стратегії, досі обидва в наглядовій раді цього think-tank, допомагаємо скеровувати економічну думку на шлях, пройдений успішними центральноєвропейськими країнами, які рухаються швидше в реформах, залученні капіталу, зростанні як ВВП, так і середньої зарплати.

Я би з перших п’яти пунктів виділив якраз той, який і є першим, — верховенство права. Європейська бізнес-асоціація і Dragon Capital впродовж останніх 10 років опитує приблизно 100 іноземних інвесторів, які працюють не тільки в Україні, а і в інших країнах регіону — що їм сильніше всього заважає інвестувати більше грошей в Україну. До початку повномасштабного вторгнення насамперед називалося верховенство права, його відсутність або нижча якість в Україні. Зараз, звичайно, безпекові ризики вийшли на перше місце, але верховенство права на другому. Маються на увазі суди передусім. Інвестор має бути впевненим, що, якщо йому доведеться звернутися до судів, рішення буде справедливим, передбачуваним і швидким. Цього, на жаль, немає, багато судів працюють як приватні підприємства.

Віталій Сич: Так, на комерційних засадах. Згадайте голову Верховного Суду Всеволода Князєва. Тоді там усе було передбачувано, але за гроші.

Томаш Фіала: І йдеться про Верховний суд, який був створений уже після 2015 року як нова інституція з ринковими зарплатами, з новими людьми. Це був правильний крок, як і створення інших нових інституцій, але він недостатній. Треба, щоб була незворотність покарання. Щоб НАБУ і САП наглядали за цим. У тебе ринкова зарплата, наприклад, 10 тисяч доларів на місяць, і вже такого немає, що ти повинен стояти з простягнутою рукою, аби вижити. Але 3 мільйони доларів…

Віталій Сич: Розмір хабаря маєш на увазі?

Томаш Фіала: Саме так, розмір хабаря! Тож над якістю судів і правоохоронних органів треба ще попрацювати.

З 2015 року однією з основних вимог нашої бізнес-асоціації до влади було створення фінансового НАБУ. У вигляді БЕБ воно було на законодавчому рівні засновано ще при попередньому президенті, запрацювало при нинішньому. Але, на жаль, вже з першого конкурсу, на якому обиралось керівництво, все пішло не так як треба. Обрали податкового міліціонера головою цієї інституції, потім керівники 5 або 6 разів змінювалися впродовж кількох років, організація не працювала. Поки рік тому не був проведений конкурс, де переважне право голосу мали закордонні експерти. Я не говорю, що фахівці з-за кордону розумніші, ніж українці, але на них важче тиснути, бо вони не перебувають в Україні і не є залежними від української влади. Тому вони можуть собі дозволити приймати більш збалансовані рішення.

Отже, був обраний новий керівник БЕБ Олександр Цивінський. Уряд його не одразу призначив, під тиском бізнес-асоціації і суспільства це сталося тільки у серпні 2025 року. І ми зараз нарешті бачимо, що ця інституція почала працювати набагато краще. Звичайно, не можна все переробити дуже швидко, це займає час — людей поміняти, конкурси провести, переатестації. Але зараз вже з’явилися результати у боротьбі з дробленням великих бізнесів на ФОПи. Відомо, що деякі ритейлери працювали як об'єднання 500 ФОПів.

В Україні 45% економіки в тіні, за останнім звітом МВФ, тобто є чим займатись уряду і законодавцям. Думаю, держава повинна в першу чергу звернути увагу на ті сектори, які знаходяться в тіні, а не на ті, які працюють «в білу» і які оподатковуються у рази більше. Треба робити те, що правильно, а не те, що простіше.

У секторі безпеки, звичайно, Україна уже є лідером. Це те, що було створено з нуля за останні чотири роки, зараз усі можуть заздрити. Ми почали інвестувати в цей сектор минулого року, він, напевно, єдиний в Україні, де не бракує капіталу. Навпаки, тут багато іноземних інвесторів, дуже зацікавлених вкладатися в акції українських виробників зброї. Попереду в цій галузі дуже цікаве майбутнє.

Дерегуляція, лібералізація і приватизація — це основні кроки, які країни Центральної Європи, що є більш успішними, ніж Україна, зробили ще в 1990-ті роки. Лібералізація тарифів в Україні не відбулася за понад 30 років — ганьба! Це створює простір для корупції в таких дуже капіталоємних секторах, як енергетика, комунальні послуги (газ, вода, електрика, опалення), і демотивує інвесторів. Їм бракує ринкової мотивації в ці сектори вкладати, поки держава регулює ціни і неможливо передбачити, якими вони будуть. Нинішній уряд Юлії Свириденко і президента Володимира Зеленського не перший, який ухиляється від прийняття рішень щодо лібералізації, тому що вони непопулярні. Звичайно, це не дуже корисно для особистого рейтингу, але якщо мати ширші цілі і мотивацію, то це просто необхідно, хоч і важко.

Те саме стосується банківського сектору економіки, де майже 60% контролю — це держава. Це неефективно в першу чергу і, як ми бачимо по останніх розслідуваннях, призводить до широкомасштабної корупції.

Віталій Сич: Поїхали далі, наступні п’ять пунктів. Детінізація — вже про це дещо казали. Зараз у нас середня зарплата близько 500+ Євро. Водночас, за даними Advanter Group, 38% обсягів зарплати перебувають у тіні. Це багато.

Підвищення продуктивності праці. Вона в Україні зараз одна з найнижчих у Європі, десь у 4−6 разів нижча за німецьку або австрійську. Це питання технологічного переоснащення виробництва, автоматизації тощо.

Реіндустріалізація — схожий пункт. Йдеться про те, що треба розвивати галузі з доданою вартістю, а не просто експорт сировини.

Людські ресурси — тут ідеться про повернення українців з-за кордону. І трудова міграція. Нам потрібна політика щодо міграції, спрощення процедур. Бо зараз люди, які сумлінно працюють тут по 5−10 років, не можуть навіть отримати дозвіл на перебування в Україні.

Зрозуміло, в нас шалений дефіцит кадрів, і він зберігатиметься, адже багато людей поїхало. Томаше, ти бачиш тут якесь рішення? І, на твою думку, чи можна змінити технологічність і продуктивність праці? Чи треба таким галузям, як IT або miltech, надавати пільговий режим, секторальні привілеї?

Томаш Фіала: Не думаю, що треба давати якимось секторам привілеї, це неправильне використання грошей. Слід, щоби ринок вибирав, куди скеровувати інвестиції.

Є декілька рішень проблем із продуктивністю. Одне з них — із наявним ресурсом, не збільшуючи його, інвестувати. Треба більше грошей, щоб вкладати в автоматизацію, з тією ж кількістю людей виробляти більше. Я це бачу на ринку — компанії вимушені інвестувати в обладнання, аби той трудовий ресурс, який є, давав більше продуктивності. Але для того, щоб залучати більше капіталу, треба його мотивувати заходити в Україну.

У нас зарплати третій рік поспіль зростають більше, ніж на 20%, ми як роботодавці не можемо собі дозволити втрачати людей. Як збільшити трудовий ресурс, тобто пул працівників? У першу чергу наш резерв — українці, які перебувають за кордоном. Їх треба мотивувати повертатись. На жаль, згідно з опитуваннями, це буде важко зробити, поки йде війна і є безпекові ризики. Але добра новина в тому, що відтік людей майже зупинився. За перші п’ять місяців 2026 року його немає, а минулого року він становив близько 300 тисяч людей, із них третина, 100 тисяч, — це категорія 18−23 роки, яким дозволили наприкінці літа виїхати. На жаль, кожен сьомий молодий чоловік із цього вікового діапазону виїхав. Це було погане рішення, яке не треба було приймати, сподіваюся, більше подібного не буде.

Ми розраховуємо, що впродовж першого року після війни не менше 2 млн людей повернуться. Також буде, напевно, часткова демобілізація. Є й третій ресурс. Багато незаброньованих чоловіків зараз ховаються, їх важко залучити до роботи, вони низькомобільні. Але після закінчення війни з цим стане легше.