Потреба в самостійності. Як сучасні діти втрачають свободу та психічне здоров’я
Читайте NV у Google
Роман Мельниченко: «Те, що стосовно дорослого виглядало б як тотальний контроль, маніпуляції та недовіра, у випадку з дітьми ми називаємо відповідальним батьківством» (Фото: Dmyrto_Z/Depositphotos)
Автономія є однією з базових психологічних потреб людини
Останніми роками ми дедалі частіше чуємо одну й ту саму історію: сучасні діти сидять у телефонах, майже не грають надворі, мало спілкуються наживо, стають тривожнішими, менш самостійними й психологічно вразливішими.
Найпростіше пояснення вже знайдено: винні смартфони та соціальні мережі. Та що коли смартфон є не першопричиною проблеми, а лише найбільш помітним симптомом набагато масштабнішої зміни самого дитинства? Давайте трішки поміркуємо.
Дитина, яка майже ніколи не залишається сама
В деяких країнах Європи українські батьки зіткнулися з тим, що дітям до 12 років майже не можна ходити по вулиці наодинці. Або не бажано. Вони обмежені в тому, щоб самим гуляти на дитячих майданчиках і самим повертатися зі школи (хоч часто молодші школи у пішій доступності від дому).
До 16 років дитину не бажано залишати вдома на добу, максимум до вечора. Коли школа закінчується до 16 години, комусь з батьків необхідно йти з роботи раніше чи не працювати взагалі — бо групи продовженого дня або платні (і суттєво платні), або в них важко потрапити.
В Україні з подібними обмеженнями було легше — принаймні, до війни. Зараз батьки також можуть бути прив’язані до шкіл, хоч і з інших причин: наприклад, тому що переживають за безпеку дітей і шукають способи, як їх забирати самим.
Але загалом мова не про
Ми, батьки, звинувачуємо дітей у тому, що вони сидять дома й не відриваються від гаджетів, але ми ж самі позбавили їх свободи. І не помітили того. І хоча в українських дітей свобода пересування не так обмежена, як у Європі, багато інших «ініціатив» стосовно дітей та підлітків у нас схожі. Ці «ініціативи» суттєво змінили дитинство як таке, і не всі, але значна частина проблем з нашими дітьми починаються звідси.
Уявіть, що ваша дружина, чоловік або найближчий друг поводиться з вами так, як сьогодні багато дорослих поводяться зі своїми дітьми: уявіть, що вам не можна вийти з дому без супроводу або GPS-трекера. Я можу назвати чимало батьків, які постійно контролюють, де їх діти та з ким. І відразу телефонують, якщо дитина раптом відхилилася від маршруту.
Уявіть рівень цього батьківського контролю. Але приміряйте це на себе.
Уявімо далі, що після вашого повернення додому вас починають детально допитувати, де ви були, що робили, про що говорили тощо. І пояснюють це безпекою, турботою тощо. Уявіть, що інша доросла людина постійно регулює вашу діяльність, визначає ваш розклад, забиває ваш календар всілякими активностями, дуже корисними для вас, втручається у ваші взаємини з іншими людьми, перевіряє листування в телефоні, нишпорить особистими речами, заходить без стуку, порушує особисті й тілесні кордони.
А ще завжди знає, як краще для вас (одягатися, харчуватися, спілкуватися, триматися, поводитися тощо).
Для дорослого це виглядало б не як турбота, а як тотальний контроль, маніпуляції та недовіра. Але стосовно дитини ми називаємо це безпекою, вихованням, відповідальним батьківством.
І тут виникає парадокс.
Ми хочемо, щоб дитина виросла самостійною, відповідальною, впевненою у собі людиною. Але водночас дедалі менше дозволяємо їй робити те, що для цього необхідно: самостійно ухвалювати рішення, ризикувати, помилятися, домовлятися з іншими, розв’язувати конфлікти, нудьгувати, обирати гардероб, шукати собі заняття, спілкуватися і просто перебувати у світі без постійного нагляду дорослого.
Дитяче життя стало значно організованішим, контрольованішим і структурованішим
Задумаймося про цю трансформацію дитинства: протягом останніх десятиліть дитяче життя стало значно організованішим, контрольованішим і структурованішим. Самостійні прогулянки скоротилися, вільну гру з іншими дітьми значною мірою замінили організовані секції, а навчання стало більш академічно орієнтованим. Саме у свободі ходити, обирати, помилятись, творити зосереджена значна частина виховання. А такої свободи сьогодні мало або взагалі немає. Коли гра триває не в секції, вона більш креативна винахідлива і, можливо, конфліктна. Але і користі від неї переважно більше, бо дітям і підліткам самим доводиться все вирішувати і брати на себе відповідальність без втручання дорослого.
Чи є в цьому ризики? Так. Та коли такої взаємодії не відбувається, ризики ще більші. Наприклад, так виникає «пожираюча мати», яка відбирає долю та відповідальність у молодого покоління. І де тут гаджети, на які так багато нарікань, що саме вони «зіпсували» наших дітей? Може, просто в гаджетах у них ще залишається бодай якась свобода? Бодай якийсь контроль над власним вибором? І про це кажу не лише я, але й багато інших психологів.
Вільна гра як психологічна потреба
Американський психолог Пітер Грей разом з антропологом Девідом Ленсі та психологом Девідом Бйорклюндом опублікував у The Journal of Pediatrics масштабний огляд аргументів щодо зв’язку між падінням дитячої автономії та погіршенням психологічного благополуччя дітей і підлітків.
Вони стверджують, що за останні десятиліття можливості дітей для незалежної діяльності - самостійної гри, пересування, ухвалення рішень, взаємодії з іншими дітьми без постійного контролю дорослих — суттєво скоротилися.
Автори пов’язують це зі зростанням тривоги, депресії, почуття безпорадності та інших проблем психологічного благополуччя. Вони також розглядають проблему крізь призму теорії самодетермінації, відповідно до якої автономія є однією з базових психологічних потреб людини.
Для Грея вільна гра — це зовсім не «час, коли дитина нічого корисного не робить». Навпаки. Я б ще додав: а навіщо завжди робити щось корисне? Ми, дорослі, хіба завжди так вчиняємо?
Гра є одним із головних способів, у який дитина навчається бути суб'єктом власного життя. Під час гри дитина сама визначає, що робити, домовляється з іншими, створює правила, порушує правила і дізнається про наслідки, розв’язує конфлікти, вчиться контролювати емоції, оцінює ризик, переживає невдачу, пробує ще раз, отримує досвід компетентності. І все це так чи інакше, тією чи іншою мірою летить до біса, якщо втручається дорослий — як суддя, медіатор, коуч тощо. Я не хочу сказати, що дорослі взагалі не мають грати такі ролі, але не завжди й не скрізь це варто робити.
У своїй статті 2011 року The Decline of Play and the Rise of Psychopathology in Children and Adolescents Грей показував паралельну динаміку: падіння кількості вільної гри та незалежної активності дітей відбувалося приблизно в той самий історичний період, коли зростали показники тривоги, депресії, безпорадності та інших психологічних проблем.
Звісно, кореляція сама по собі не доводить причинно-наслідковий зв’язок. І це принципово важливо. Але накопичується цікава сукупність аргументів: незалежна діяльність дає дитині відчуття контролю над власним життям, можливість тренувати соціальні навички та переживати себе як компетентного суб'єкта. А відсутність такого досвіду потенційно створює протилежний психологічний стан — залежність від зовнішнього контролю та відчуття власної безпорадності.
Просто застосуйте це до себе, шановні дорослі. Уявіть, що ви не можете жити так, як хочете, — як ви тоді будете почуватиметеся? Уявіть, що хтось дорослий постійно стоїть над вами і постійно каже, що, як і з ким робити і що не робити. А діти ще й не можуть взяти на себе відповідальність вчитись, як це — жити без нагляду і вирішувати все самим.
А де тут смартфон?
І ось тут з’являється Джонатан Гайдт. Його позиція значно песимістичніша. У своїй книзі Тривожне покоління. Як радикальна трансформація дитинства спричинила епідемію психічних розладів Гайдт стверджує, що приблизно з початку 2010-х років дитинство пережило своєрідне «велике перепрограмування». З одного боку — надмірна опіка у фізичному світі. З іншого — недостатня опіка у віртуальній реальності.
Дитину дедалі менше випускають саму надвір, але водночас дають їй практично необмежений доступ до соціальних мереж, алгоритмічних стрічок, онлайн-ігор, відео та цифрового соціального середовища. Тобто проблема не в смартфонах, а в тому, що в мережі діють геть інші правила. Плюс там дитина може зберігати хоч якусь свободу, а як вона нею скористається — цього вже не проконтролювати.
Тобто ми, дорослі, нібито убезпечили дитину у фізичному світі, але в мережі дитина може робити те (і робить) те, чого найімовірніше ніколи б не трапилося в реальності.
Гайдт вважає смартфони та соціальні мережі одним із ключових факторів сучасної кризи психічного здоров’я молоді. І підстави для занепокоєння справді є. Але є одне але. Я спеціально пошукав якісь однозначні докази, що просто біда-біда, але їх немає.
Метааналіз 143 досліджень, опублікований у JAMA Pediatrics у 2024 році, виявив статистично значущий, але невеликий позитивний зв’язок між використанням соціальних мереж та внутрішніми симптомами у підлітків — насамперед депресивними й тривожними проявами.
Водночас автори наголошують на значній неоднорідності результатів і не трактують ці дані як доказ простої причинної залежності. Тобто ми так і не знаємо всього достеменно, але дещо все ж таки можемо стверджувати: соціальні мережі - не зло злісне. Більше уваги варто звернути на те, що діти роблять в реальності.
Наукові дані не дозволяють так легко провести прямий зв’язок: смартфон — соціальні мережі — психічні розлади. Часто дитина багато користується смартфоном тому, що в її житті вже майже не залишилося інших просторів для автономії, для вільного спілкування та творчості. Ми, батьки, та навчальні заклади, секції тощо можемо забирати у дітей автономію в реальному світі, а потім щиро дивуватися, що вони шукають її у віртуальному.
Це не означає, що смартфони корисні завжди. Це лише означає, що потрібно розрізняти проблему технології та проблему середовища, в якому технологія стала надзвичайно привабливою.
А причини зростанням психічних захворювань і самогубств серед дітей і підлітків значно складніші, ніж може здаватися на перший погляд.
Правова інформація. Ця стаття має винятково інформаційний характер і не замінює професійної психологічної консультації. NV не несе відповідальності за жодні рішення, ухвалені читачем на основі матеріалів сайту.
Текст публікується з дозволу автора