Людство сходить з розуму через засилля контенту. Що з цим робити?
Тетяна Трощинська: «Багато людей не здатні конструктивно впоратися з валом інформаційних та емоційних подразників» (Фото: deagreez1/Depositphotos)
За ширмою інформаційного шуму легко робити що завгодно — аж до демонтажу інституцій і держав
Людство сходить з розуму через засилля слів, контенту й інтерпретацій швидше, ніж від того, що насправді відбувається в реальності.
У мене є теорія, що багато людей дедалі більше не здатні конструктивно впоратися з тим валом інформаційних та емоційних подразників, який вже зараз є. Вони жили своїм простим життям, простішим, ніж здається, а тут все навколо з ними почало говорити й вимагати мати на все це якусь точку зору.
Тому важливою професією майбутнього буде професія провідника через інформаційні хащі (бо там ого як страшно!)
Прототип є вже зараз — це усі, кого люди слухають і дивляться, щоб або зрозуміти світ, або щоб засмітити свій мозок, але фокус в тому, щоб відрізнити перших від других.
Поки що з цим не дуже.
«Все це було і раніше», — напише хтось. Та не зовсім так. Подивимось, чому.
1. Соцмережі створили враження масовості та доступності будь-чого в небачених масштабах. Додайте сюди можливості ботоферм, додайте вплив алгоритмів.
Якщо хочеться прямо даних — наприклад, є дослідження Рене ДіРести, дослідниці Стенфордської інтернет-обсерваторії, яка показує, скільки організацій і компаній, а не просто людей з вулиці, покладаються на «альтернативні» дані (брехню людською мовою) і просто власними руками створюють собі загрози.
А зараз вже супердержави в цьому човні.
Натовп дає безпеку та захищеність
2. Експлейнери, інтерпретації, opinion-lead жанри дуже популярні (з цього я і почала). Але оскільки швидкість — найважливіша, інфлюенсер/ки коментують події часто до того, як стає відомо хоч щось, крім заголовка. Це означає, що тлумачення з’являється раніше, ніж подробиці того, що сталося.
А якщо одразу вказати, на кого спрямувати обурення, то люди аж бігом підпишуться на вас.
3. Якщо хочеться трошечки теорії, я вже 2 роки рекомендую вивчати Ніла Постмана, бо його дослідження нарешті прямо ожили.
Ще у 1985 році він попереджає про те, що загрози американській демократії йдуть не від держави, не від репресивного апарату, а від культурних звичок (звісно, що з огляду на тодішні технології, Постман писав про телебачення, яке впливало на концентрацію уваги та перетворювало політику на шоу), але тут важливий напрямок його думки.
«Коли нація відволікається на дрібниці, вона опиняється в небезпеці», — писав Постман. Золоті ж слова.
І якщо піти далі, то за ширмою інформаційного шуму легко робити будь-що, аж до демонтажу інституцій і держав.
4. Я колись писала, що, здається, панівною політичною технологією в останні роки є роз’ятрення виборців — коли ви постійно підвищуєте градус гніву, бо для ваших прихильників це вже як залежність.
Додам, що політична поляризація аудиторій — це не про риторику, а про нейронауку (політична прихильність за типом культу пов’язана з нездатністю людини зносити складність і невизначеність — дослідження Нідерландського інституту психічного здоров’я та залежностей).
А якщо повернутись до когнітивного перевантаження, то поляризоване сприйняття ми використовуємо, щоб розібратися в надмірній кількості інформації, ніби як розкласти її по поличках.
Динаміка ж соцмереж така, що дії ми замінюємо обговореннями будь-чого на височезних градусах, дестабілізуємось і мало здатні говорити про це будь-що, не займаючи жодної сторони.
5. «Епічний гнів».
Тому політику, наприклад, вже не потрібно шукати громадян, готових чинити політичний тиск чи долучатися до дій. Достатньо риторично демонструвати «епічний гнів», втягуючи в це емоційне провалля все більше й більше людей.
Нідерландський філософ і європейський політик Сібе Шаап у книжці Популістська спокуса пише, що натовп дає безпеку та захищеність в цій ідентичності натовпу, бо вам нічого не треба робити. Просто глузування над «не-своїми» дають вам силу.
Ви обурюєтеся, ви гніваєтеся, і цього досить.
Багатьох людей зжирає гнів. Я це відчуваю щоразу, коли виходжу за межі бульбашки — своєї сім'ї та своїх друзів.
І знаєте, буває, що є люди, у яких все цілком терпимо, здоланно, але ніхто не дав їм інших інструментів упоратись зі складним світом, крім валу обурення і гніву.
6. Колись давно на купі тренінгів, які я проводила, ми завжди обговорювали з аудиторією, що небезпека так чи інакше є частиною нашого життя, і ми маємо навчитися відбирати ту інформацію, яка важлива для нашого виживання.
Але нині потік завеликий — якщо не встановити власних критеріїв, що потрібно саме вам, щоб аналізувати реальність.
Особливо якщо політична влада роками не практикує відвертої нормальної розмови, а надсилає гігабайти суперечливих повідомлень.
Зрозуміло, що це шкодить країні, це шкодить громадянам.
Процитую вислів Пітера Померанцева, який мені здається тут дуже доречним: «Треба працювати з почуттями, з браком спроможності. Росіяни перемагають, працюючи з емоціями, ідентичністю, травмами. Це змагання не між інформацією і дезінформацією, а між лідером культу й терапевтом».
7. Що можна зробити самому:
— Вчитися розпізнавати поляризоване, чорно-біле мислення, бо людям, які згорають від ненависті одне до одного, складно бути партнерами. Намагатися зрозуміти, що є серединка — явища, події та люди, до яких ми можемо ставитися нейтрально. Взагалі не перейматися, не думати про це.
— Нагадувати собі, що дуже часто наша дискусія — це не ситуація життя чи смерті, це просто розмова (або ж срач).
— Слухати, читати, обирати людей, які роблять нам краще, а не гірше (краще в реальному житті, а не риторично). Сенс взаємодії — не у роз’ятрюванні й збиранні обурення, а у пошуку рішень або підтримці.
— Ще добре було б повірити у важливість людської компетентності, але то вже наступний етап, який дістанеться тим, хто виживе.
Бо інформація — це робота, її аналіз — це робота.
Навчитися відкидати шуми, другорядне, неважливе і розуміти, що справді має значення, — це унікальні компетенції в майбутньому світі, повірте.
Колись за це платитимуть.
Текст опубліковано з дозволу авторки