Неможливо відірватися. 11 прекрасних книжок, які раджу прочитати
Читайте NV у Google
Вони зробили години блекаутів придатними до існування
Моя сестра — серійна вбивця, Оїнкан Брейтвейт, видавництво Потяг
9 з 10
Трохи нагадує вивернуте на спід продовження архетипової казки про Синю Бороду: що було далі, коли його останній жертві вдалося врятуватися? Живуть собі в Нігерії, в колись багатому домі матір з двома доньками: одна красуня, інша розумничка. Колись поважна та забезпечена родина тепер мусить розпродавати залишки антикварних розкошів, щоб утримувати себе. Одна із сестер працює в лікарні медсестрою, інша — живе своє найкраще життя, стрибаючи від коханця до коханця, час від часу вбиваючи їх. Коротенький і доволі прогнозований детектив, де за банальним сюжетом ховається страшна правда: сестра — серійна вбивця вбиває тих чоловіків, які кривдили її, мають намір скривдити й обов’язково скривдять, а це, не більше й не менше, всі чоловіки на світі. Бо у своїй безкарності, байдужості та ненависті до жінок вони не здатні функціювати інакше. Ця книга — несподіваний жіночий протест, який містить в собі й бентежну відповідь на питання, що стається із кривдниками й зрадниками, коли красиві слова більше не запудрюють жінкам мізки. На думку авторки, кожен чоловік — це потенційна загроза жінці, її свободі, самоцінності, і дуже часто — її життю, і цю загрозу не варто недооцінювати, розчиняючись в рожевих мареннях закоханості.
Полярний щоденник капітана Роберта Скотта, видавництво Пропала грамота
9 з 10
Це реальний щоденник британського капітана Роберта Скотта, який мав намір першим у світі підкорити Південний полюс, проте запізнився на кілька місяців. Коли вони з друзями-офіцерами дісталися географічного центру полюса, там уже майорів норвезький прапор. На жаль, ця мандрівка вартувала Скотту та його друзям життя — до полюса дійшло п’ятеро, але на зворотному шляху всі вони загинули, останні — потрапивши в страшний буревій, коли до найближчого складу з їжею та пальним лишалося кілька годин пішої ходи.
Скотт вів щоденні записи, нотуючи все до найменших дрібниць, і про будні, і про розваги, про свята й вечері, мрії та плани. Зачудовує, з якою повагою він відгукується про кожного члена команди і ніколи не нарікає ані на труднощі, ані на випробування. До речі, Скотт не раз згадує Антона Омельченка, українця, який брав участь в експедиції (доглядав за поні, які, на думку багатьох дослідників, були чи не головними винуватцями затримки на шляху — тоді як Амундсен цілком покладався на їздових собак).
Коли через п’ять місяців після загибелі Скотта вдалося відшукати його намет, на тілі капітана знайшли нотатник, в якому він встиг написати прощальні листи не лише до своєї родини, а й до родин тих офіцерів, які замерзли на смерть разом із ним — помираючи, він не забув подякувати кожному, відзначити їхній внесок в наукову експедицію і попросити вибачення у їхніх матерів, дружин і дітей.
Материнська відвага, Малка Левін, видавництво Лабораторія
9 з 10
Хроніка одного виживання, яке стало можливим не лише завдяки шаленій удачі та блискіткам доброти, що її виявляли навіть люті вороги, а, в першу чергу, завдяки впертості й затятості однієї матері. Авторка Малка Левін, якій на момент описуваних в книзі подій було чотири роки, фіксує хроніку свого роду, точніше, його найчорніших днів: з величезної сім'ї у кількасот осіб пережити Голокост вдалося їй, її братам і матері. Вони втратили все і всіх: друзів, рідних, сусідів. З 25 тисяч євреїв, що до війни жили в українському містечку Людмир, залишилася заледве третина, і серед них — усього 9 дітей. Троє з них — авторка зі своїми братами.
Майже цілий рік вони з матір'ю прожили в землянці, фактично, у могилі, виритій у стодолі українського селянина, який ховав їх у себе та підгодовував. Вимушена знерухомленість в міазмах власних відходів, мовчання і голод, на які родина з малими дітьми була приречена без жодних обіцянок на порятунок, були важким випробуванням. Але вони рятувалися: мріями, власною уявою, маминими оповідками про втрачену родину, які вона ледь чутним голосом переповідала дітям. Жінка навіть примудрилася навчити своїх синів в’язати — для цього розпустила свій теплий плетений кардиган, з якого сини вив’язували собі кофтини. Страшна історія, сповнена надії, вдячності та волі до життя. Якщо блекаути погано впливають на вас, ця книга може стати розрадою, а може й підказкою, як знайти яскраве світло в самому собі.
Нелюд, Жак Шессе, видавництво Богдан
10 з 10
Історія починається зі смерті батька — патріарха роду — і його похорону: родина зустрічається з працівниками поховальної контори, роздивляється каталоги урн для праху, обдумує урочисту церемонію, ритуал якої теж готові взяти на себе навчені фахівці. З життя пішов старий лікар, хтивий і жорстокий деспот, який десятиліттями тримав всю сім'ю в остраху та покорі, втім, ніхто з його жертв, здається, так і не відчув полегшення. Вони навіть не мали на те право, бо полегшення — від чого? Від того, що помер шанований громадянин, якого любили пацієнти, який утримував дружину і дітей, день і ніч гаруючи, навідуючи пацієнтів вдень і вночі, в спеку і в буревій?
Найбільше зрадіти від звістки про смерть батька мав би молодший син, мамин мазунчик, шкільний викладач, тендітний і ніжний парубок, чию історію домашнього насильства і ґвалту можна зчитати хіба що за потаємними знаками. Але найбільший біль історії в тому, що знищений син любив батька-нелюда найбільше. І тепер молодого чоловіка доводять до божевілля внутрішні протиріччя: батько, який так багато вкрав, поцупив, знищив, розтоптав, батько, який заслуговував на смерть, був тим, кого головний герой любив найдужче в житті. Любив і ненавидів. Ненавидів і любив. Книга про збочену любов і про втрачені мрії. Про любов, яку треба відпустити, і про любов, яка все одно піде від тебе сама.
Залишитися живим, Райнгольд Месснер, видавництво TravelBook
10 з 10
Автобіографічна книга-довідник тірольського альпініста Райнгольда Месснера, який першим у світі підкорив усі восьмитисячники й був «коронований» так званою «Короною Гімалаїв». В хронологічному порядку він описує кожну свою гімалайську експедицію і нотує історію сучасного альпінізму. На відміну від інших його книг, де він детально оповідає про свої експедиції, від прибуття до базового табору до підкорення та спуску (до речі, завжди небезпечнішого, ніж сходження), в цій книзі Месснер зосереджує увагу на загальній історії високогірних сходжень і ділиться власними спостереженнями про те, як професійний альпінізм з його духом пригод і пошуком небезпек і нових шляхів скотився в чисту комерцію і висотний туризм. Аналізує і виснує, до яких прикрощів і трагедій на складних гірських маршрутах це призводить.
З одного боку, книга неймовірно цікава, але, з іншого, в ній не дуже простежується бентежна вдача самого Месснера: зазвичай у своїх книгах він чесно й правдиво розповідає, як сварився і безкомпромісно розходився (а потім ще й судився) із людьми свого професійного кола, про свій запальний характер і сварливість. Втім, саме така непоступливість і ретельний добір партнерів для експедицій стали запорукою його професійного успіху в усіх сенсах: бо на відміну від сотень своїх колег, друзів та партнерів, які так ніколи й не повернулися додому, Месснер дожив до глибокої старості, народив багато дітей, написав із десяток книг і інвестував гроші в силу-силенну музеїв альпінізму.
Лабіринти американського постмодернізму, Максим Нестелєєв, 1 том, видавництво Темпора
10 з 10
Я навіть потішилася, що почала цю книгу читати із другого тому, який на позір легше написаний і читався набагато швидше. Але в першому томі є дивовижно цікавий есей про гіпстерів, бітників, гіпі, кіберпанків і знову гіпстерів: як, коли зародилися, чого хотіли, про що мріяли, в чому розчаровувалися і чому зникали з поколіннєвої мапи Америки. Поки я просувалась сторінками Лабіринтів, у мою книжкову шафу в'їхали на постійне місцепроживання Дон Делілло, Дональд Бартелмі та загадковий, дивовижний Томас Пінчон. Книга (обидва томи) із тих, які на віки вічні поселяються в домі, обростають закладками-стікерами, до яких повертаєшся раз у раз, перечитуючи від початку або окремими розділами.
Картонні замки, Марк Аксельрод, Видавництво Старого Лева
10 з 10
Книга неймовірна, сповнена гумору та суму, сміху та болю, така метафорична подорож у пошуках справедливості, і ці пошуки штовхають увесь сюжет і логістику переміщення головного героя по всьому світу. Починається історія з позову до Бога. Головний герой страшенно засмучений негодою і морозами, що панують в штаті, де він живе, тож, маючи брата правника і багато вільного часу, а ще затятості й дурості в рівних порціях, вирішує позиватися до Бога. Хіба той не обіцяв всесвітньої справедливості? Але чомусь від тої божої справедливості в нього гинуть троянди, а ще тікає кохана жінка. Втім, суд людський присуджує Богові компенсувати витрати тільки за загиблі рослини, бо кохана тікає не тому, що Бог засипав сніговою віхолою під'їзні стежки до будинку, а тому, що кохала вона не головного героя. Книга дуже весела та сумна, а ключова подія стається взагалі на останній сторінці і описана через кому, навіть не повним реченням. Стається те, що стається, а мешканці картонних замків так нічого і не вирішують в цьому житті.
Фізика смутку, Ґеоргі Ґосподінов, видавництво Чорні вівці
10 з 10
Я так розумію, що цю книгу можна розглядати як автокоментар до Часосховища, але не обов’язково. Це прекрасний постмодерний автофікшн з елементами магічного реалізму, авторефлексій і бруталізму 90-х. Гучний та веселий сміх на перших сторінках ближче до кінця усихає до сумної усмішки та обтрушується пилком солі від висохлих сліз. Це глибинні архетипові мандри лабіринтами особистого пекла і пекла людського життя, людської історії, міфології та філософії. Книга роду і всіх родів: долі людей незбагненним чином перегукуються, переплітаються, і з них тчеться полотно всесвіту, але Аріадна розпускає нитку і відпускає Героя блукати темним лабіринтом, де на непроханого гостя чекає Мінотавр. Бо книга взагалі не про героїв і чудовиськ, не про минуле та прийдешнє, а про смуток і пам’ять. Переказувати сюжет нема сенсу, бо сама оповідь і є ниткою, яка не дає заблукати в лабіринті буття. Дивовижно, але з цієї прекрасної книги, яка мене не відпустила і до тепер, мені найбільше запам’ятався жартик родом із дев’яностих про Тамагочі для бідних. Досі сміюся, коли згадую.
Пристрасть, Джанет Вінтерсон, видавництво Вавилонська Бібліотека
10 з 10
«Кохання, здається, здатне пережити навіть зиму і окаянну війну», — цитата з книги, за яку, здається, можна триматися в цій темряві. Несподіваний детектив, прекрасна і моторошна історія про любов, яку пристрасть переплавляє на справжній безум. Книга про війну та дурість, закоханість і фарт, про смажених курей і безумство імператора Наполеона, про темні закапелки древнього міста і ще темніші легенди про його мешканців — як от про перетинки на ногах, з якими народжуються усі гондольєри. Ісус, який ходив по воді, був їхнім прабатьком? У Вінтерсон, яка досконало вивчила біблійні тексти, бо батьки сподівалися, що вона стане одного дня місіонеркою, жоден символ, жодна алюзія не з’являються в тексті просто так. Описати плинний сюжет неможливо, книга нагадує мерехтливу мозаїку із різнобарвних скелець венеційського скла, які допасовуються одне до одного, і з них крок за кроком складається велетенський вітраж. До речі, книга входить у список ВВС Сто романів, які створили сучасний світ. Вінтерсон тільки-но почали перекладати українською, інша її книга, автобіографія Помаранчі — не єдині фрукти, що вийшла друком у видавництві Ще одну сторінку, бездоганно доповнює Пристрасть і додає підказок, як читати цей зворушливий і приголомшливий текст.
Свято цапа, Маріо Варгас Льйоса, видавництво «Фабула»
100 з 10
Свято цапа я почала й закинула читати влітку, але знала, що до книги обов’язково повернусь. Епохальна історія про долю диктатора і його режим в оптиці жалюгідного скону.
Домініканський диктатор Рафаель Трухільо щиро вірить у свою непохитну вічність і невмирущість, а ще у власне святенництво, адже впевнений: все, що він робив, все, до чого доклав руку, творилося на благо країни, а значить, не може вважатися злочином. Те, що його диктатура доживає останні дні, стає очевидним не через описи соціальних настроїв і тривожні передчуття людей, які готують замах і державний переворот, а з того, що могутній всевладний диктатор виявляє: він не здатен контролювати власне сечовиділення! Він обмочує штани, лютує, карає всіх, хто трапляється під руку, і знову ходить під себе, мов дитя.
Книга про звихнутість від влади і віру у власну безкарність. Про природу диктатури та страх, який змушує ціпеніти й ставати співучасниками злочинів «в ім'я держави». Про те, що смерть диктатора не дорівнює смерті режиму. Свято цапа — багатовимірний і багатоголосий наратив про природу зла, яке виправдовують «загальним благом». Це подорож у часі людськими долями, опорним пунктом якої стає убивство диктатора: історії життя його вбивць малюють повноцінну картину існування в країні, виснаженій страхом і безсиллям перед «отцем нації». А найпоказовіший момент книги — це розмови «простих людей», які по упливі десятків років після смерті «Цапа» мало не з ніжністю згадують часи правління Трухільо: мовляв, ото був порядок, ото було життя, всі мали роботу, всі мали, що їсти, і взагалі, ми не жили, а раювали! Книга про диктатуру як про інструмент ментального скалічення цілих поколінь.
Її тіло та інші сторони, Кармен Марія Мачадо, видавництво Старого Лева
100 з 10
Свого часу ця книга надто рано з’явилася в моїй книгозбірні. Примірник з першого накладу полежав трохи на полиці — і дуже швидко від мене поїхав. Книга повернулась, коли я дозріла і доросла до неї: і власними текстами, і текстами інших жінок, які підказували та вказували, як читати Мачадо і де шукати потаємні ключі до розуміння.
Це збірка оповідань, деякі з яких можна назвати чудернацькими, деякі — максимально влучними, деякі — болюче-правдивими: «Звідки вона це знала?!» Мозаїка таких різних творів під однією обкладинкою складається в чіткий малюнок жінки, століттями позбавленої права на власне тіло. Тіло начебто її, але взагалі їй не належить, не належало і можливо, ніколи не належатиме, допоки свої права на її тіло заявляють чоловіки — чужі та рідні, знайомі й незнайомі, на відстані руки і з того боку земної кулі. Безтілесність у Мачадо дорівнює неіснуванню, але тіло болить і кривавить, без нього ніяк, але з ним іще гірше.
Щодо улюбленого оповідання (улюблені, правду кажучи, там усі), то, мабуть, це Резиденція — такий дуже тонкий і вишуканий омаж і хірургічна препарація роману Ширлі Джексон Привиди дому на пагорбі. А ще дивовижно-моторошна кіносага Особливо мерзенний, в яку поринаєш головою, нічого не розумієш, але зачудовано читаєш далі й не можеш відірватися, настільки приголомшує оповідь.
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут