Без неприємних компромісів не обійтися. Як нам вижити як нації
Символічне ілюстративне зображення українців (Фото: lightsource/Depositphotos)
Ми втомлюємося, старіємо, менше народжуємо, ставимося одне до одного як до засобів, але водночас плекаємо амбітні плани
Я все частіше думаю про нас тут у межах країни — ми втомлюємося, старіємо, менше народжуємо, ставимося одне до одного як до засобів. Але при цьому ми плекаємо амбітні плани, прагнемо бути незалежними якомога довше, мати інноваційну економіку, і щоб весь світ знав, які ми круті.
Водночас у публічній риториці частина людей відмовляє в гідності, увазі та політиках повернення українцям за кордоном — бо вони поїхали, бо ті, хто в країні, страждали більше. Мовляв, гаразд, ті, що за кордоном, хай повертаються, якщо хочуть, а ми ще на них подивимося. Оця вся теорія моральної переваги Ламонт у нас проявляється в дії, квітне та дає плоди.
Ми, знову ж таки в публічній риториці, не дуже хочемо іноземної міграції, навіть тієї, що воює за нас, бо то не українці й нам складно уявити, що українцями вони стати можуть.
Ми не дуже хочемо іноземної міграції, бо то не українці й нам складно уявити, що українцями вони стати можуть
Ми, в публічній риториці, плекаємо якісь дивні сподівання, що після війни українки раптом почнуть народжувати по дві дитини, хоча б (а насправді останні роки ми мріємо, щоб народжували хоча б одну). Але при цьому як суспільство ми в дітях особливої цінності не бачимо. Точніше, бачимо в своїх власних і любимо їх, а дітей загалом — не дуже. Фактом свого існування в публічному просторі вони нас радше дратують.
Втішаємо себе, що якщо не народять, будемо жити з роботами, або скільки нас є — бо є країни на півночі Європи зі складним рельєфом, старим капіталом і сталим розвитком, поза імперськими планами Росії, яким не потрібно поки що багато людей, ну, значить, і нам в нашому прекрасному лісостепу в центрі Європи на сотні тисяч кілометрів не треба.
А ми ще і всередині країни готові трошки посортувати людей, ну ж бо як інакше.
Ми живемо в цьому нашому підзатягнувшомуся present continuous і думаємо, що матимемо майбутнє, а скоріше за все це буде future-in-the-past — якщо не зрозуміємо, що перспектива вижити як нації передбачає купу усвідомлень і неприємних компромісів із власними уявленнями, хто «хороший і наш», а хто — недостойний із нашої точки зору бути «хорошим і нашим».
Не чим іншим, як станом шоку, я це пояснити не можу.
Навіяно постом, де люди прийшли пояснювати, чому хтось з українців заслуговує на гідне ставлення, а хтось — ні. Універсалізм цінностей теж не наша сильна сторона.
Текст опубліковано з дозволу авторки