Шукайте іншу пару черевиків. Чому ніколи не варто йти на компроміси

Минулого тижня клієнт написав мені: «Вікторіє, у будь-якому конфлікті є простір для компромісу». Звучить як мудрість, чи не так? Але я замислилася: компроміс можливий лише тоді, коли обидві сторони готові до добросовісного діалогу. Проте в сучасному житті це трапляється набагато рідше, ніж нам хотілося б вірити.

На цю колонку мене знову надихнув бестселер Ніколи не йдіть на компроміс Кріса Восса — колишнього перемовника ФБР. Назва книги часто сприймається як маніфест впертості, але насправді Восс учить того, як знаходити екстраординарні рішення там, де інші бачать глухий кут. І тут, як не дивно, саме компроміс часто виступає головним ворогом.

Пастка «чорно-коричневих черевиків»

Восс наводить геніальний приклад. Чоловік хоче вдягнути на вечірку коричневі черевики, дружина наполягає на чорних. Вони йдуть на компроміс і взувають по одному черевику кожного кольору. Формально конфлікт вичерпано, але результат — абсурдний. По-перше, на вулиці в такому вигляді некомфортно. По-друге, все одно якась зі сторін постраждала більше. Саме це Восс і називає компромісом — нерівний розподіл незручності замість пошуку справді комфортного для всіх рішення.

Справжній результат — коли сторони зрозуміли одна одну настільки глибоко, що знайшли рішення, яке жодна з них не придумала б поодинці. Тобто не одягнули на людину різне взуття, а знайшли пару, яка подобалася б обом.

Важливо розрізняти цінності та умови

Спікерка на заході для психотерапевтів розповіла про дівчину-підлітка зі скаргою на матір. З’ясувалося, що мати зривалася саме на вихідних: була вдома, втомлена, і вони весь час стикалися. З допомогою психотерапевтки вони домовилися, що вихідні донька проводить у бабусі. Змогли зрозуміти, звідки росте проблема. Ніхто нічого не ділив навпіл. Просто знайшли іншу пару черевиків.

Ми грішимо цим і в бізнесі. Керівник просить здати проєкт за три дні, підлеглий каже, що потрібен тиждень. Сходяться на п’яти днях. У результаті керівник отримує продукт пізніше бажаного дедлайну, а підлеглий працює в режимі вигорання і видає посередню якість. Це не win-win. Це lose-lose, розділений на двох.

Справжній результат з’являється тоді, коли сторони зосереджуються не на своїх потребах, а на можливостях, які дає не якийсь прийнятний «компроміс», а взаємовигідна домовленість. Можливо, керівнику насправді потрібен лише один слайд для презентації через три дні, а решту можна доробити якісно за тиждень? Це і є «інша пара черевиків».

Де закінчується гнучкість і починається капітуляція

Чи означає це, що треба стояти на своєму до останнього? Не зовсім. Важливо розрізняти цінності та умови.

Юристка Оксана щодня стикається з ситуаціями, де буква закону і реальна потреба людини живуть у паралельних всесвітах.

Один із її клієнтів — чоловік, який повернувся з тимчасово окупованої території. Він провів місяці в підвалі, перетнув кордон і практично там же отримав від ТЦК повістку. В Україні досі не існує жодного нормативного акту, який би визначав, як державні органи мають поводитися з людиною, що повернулася з окупації. Немає адаптаційного періоду, немає мораторію на мобілізацію на час відновлення, немає єдиного протоколу для ТЦК, поліції, прикордонної служби.

Читайте також:

Роберт Таіббі

Передумали в останню хвилину? Як ухвалити важливе рішення

Офіційний статус цивільного полоненого дає право на фінансову підтримку, медичну і правову допомогу. Але його оформлення триває від шести до дванадцяти місяців. Тобто держава може мобілізувати людину сьогодні, а офіційно визнати, що з нею щось сталося, через рік.

Оксана знає, що по «букві» можна оскаржувати, боротися, чекати. Але перед нею жива людина, якій потрібна допомога зараз, а не через рік судів. Тому вона шукає не ідеальне рішення, а найшвидший реальний шлях: який статус можна оформити вже, яка виплата доступна без тривалої процедури, де є мораторій де-факто, навіть якщо не де-юре.

Оксана розуміє різницю між ціллю та маршрутом і тому не капітулює перед системою, а шукає шляхи співпраці з нею. Поступитися маршрутом — іноді єдиний спосіб не втратити людину по дорозі. Восс якраз це і розрізняє: поступитися умовами — не те саме, що поступитися цінностями.

Компроміс як симптом виснаження

Сьогодні багато хто з нас живе в режимі дефіциту ресурсу. І саме в такому стані ми найчастіше йдемо на «гнилі» компроміси. Працюємо там, де нас знецінюють, бо «зараз не час для змін». Залишаємося в стосунках, де нас не чують, бо «всім зараз важко». Беремо на себе чужу відповідальність, бо «хто, як не я».

Це і є компроміс, який призводить до виснаження.

Кріс Восс нагадує: переговори — це процес виявлення інформації, а не просто торги. Якщо інша сторона не хоче вас чути, а лише чекає, поки ви «зламаєтеся», це не що інше, як агресія. І в такій ситуації намагатися «взути різні черевики» не просто безглуздо, а небезпечно.

Маленький висновок

Ніколи не йди на компроміс — книга, яка вчить нас розвивати емоційний інтелект в переговорах, в стосунках, щодо оточуючих і щодо самих себе. Це заклик слухати те, що стоїть за фасадом слів.

Справжня альтернатива компромісу — це взаємоприйнятне рішення, яке досягається тому, що враховані реальні болі та потреби сторін. Але для цього потрібні двоє. Якщо ж ви бачите, що партнер лише затягує зашморг, пам’ятайте: ви маєте повне право не погоджуватися на погану угоду.

Краще йти босоніж, ніж у взутті, яке вам нав’язали і яке тисне — і фізично, і психологічно.

Ніколи не йдіть на компроміс.

Усі Блоги NV