Невидимі наслідки війни. Чим для України може бути корисним досвід Західних Балкан

Наскільки часто ми чуємо, що щось «не на часі», мовляв, спочатку потрібно завершити війну? Проте це якраз і є найбільшою помилкою — відкладати роботу з травмою, правосуддям і пам’яттю на «після завершення війни». Коли ці процеси ігноруються, суспільство отримує покоління з непропрацьованим болем, який трансформується у насильство, недовіру та соціальну фрагментацію.

Україна не може дозволити собі таку помилку. Психологічна підтримка, документування злочинів, робота з пам’яттю та захист прав постраждалих — це питання сьогодення, а не далекого майбутнього. Громадянське суспільство має бути не лише «сектором допомоги», а архітектором відновлення вже сьогодні.

Наприкінці минулого століття Балкани стикалися з тими самими викликами — документування злочинів, збереження пам’яті, підтримки постраждалих і підготовки до тривалого процесу відновлення. Саме тому досвід балканських країн є цінним для України: він показує, що наслідки війни тривають десятиліттями та потребують системної державної та громадської політики у сферах правосуддя, ментального здоров’я та роботи з пам’яттю. Він демонструє, як зберігати фокус на правах потерпілих і яку ключову роль у відновленні громад відіграють жінки та громадянське суспільство.

Війна не завершується із припиненням бойових дій

Наприкінці 2025 року разом з іще п’ятьма представницями українських громадських організацій ми відвідали Боснію і Герцеговину та Хорватію. Це був навчальний візит за підтримки ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН, і він став простором для складних, часто емоційно непростих розмов про пам’ять і відповідальність, про роль громадянського суспільства та про місце й значення жінок у процесах війни.

Формальне відновлення інфраструктури не означає загоєння колективних травм

Досвід Боснії і Герцеговини демонструє: після формального завершення війни її наслідки ще довго залишаються глибоко інтегрованими в соціальні відносини, політику пам’яті та ментальне здоров’я суспільства. Навіть 30 років по тому жінки, зокрема представниці місцевих громадських організацій, з якими ми зустрічалися в Сараєво, розповідали про пережите крізь сльози. Це підтверджує очевидне: час сам по собі не лікує травму війни — він лише змінює, трансформує її прояви. Без системної психосоціальної підтримки та визнання злочинів травматичний досвід передається наступним поколінням.

Для України це означає, що питання ментального здоров’я, роботи з дітьми війни та довгострокової підтримки постраждалих мають розглядатися як стратегічна політика на десятиліття, а не як короткострокова гуманітарна відповідь на виклики сьогодення.

Пам’ять як політичний і соціальний конструкт

Пам’ять про війни є вразливою і потребує постійного захисту. Навіть масштабні злочини з часом ризикують втратити фокус суспільної уваги — і досвід боснійців, за словами представників місцевих правозахисних і дослідницьких організацій, підтверджує це. Формула «ніколи знову» потребує не декларативності, а інституційного наповнення: правосуддя, документування, освіти та культурної репрезентації.

Водночас Боснія демонструє важливу тенденцію — залучення мистецтва, культури й публічних постатей до осмислення воєнних злочинів. Індивідуальний біль трансформується у суспільний діалог, що дозволяє зберігати пам’ять поза межами суто юридичних процесів.

Правосуддя і відновлення: довготривалі процеси без швидких відповідей

Післявоєнне правосуддя є тривалим, складним і часто болісним. Зі зниженням суспільної уваги зростає ризик маргіналізації прав потерпілих та вцілілих. Боснійський досвід показує: боротьба за визнання злочинів і справедливість може тривати десятиліттями навіть після завершення війни.

Це створює для України важливий орієнтир: необхідність збереження міжнародної та внутрішньої уваги до процесів правосуддя на довгі роки вперед.

Жіноче лідерство як фактор відновлення

В Балканських країнах чітко простежується роль жіночих організацій як ключових акторів післявоєнної стабілізації.

За словами представниць хорватського парламенту та уряду, патріархальні установки, гендерні стереотипи, недостатня координація між інституціями, низьке представництво жінок у політиці зберігаються навіть попри членство в ЄС та формальний прогрес у сфері гендерної рівності. Це свідчить про те, що інтеграція до європейських структур сама по собі не гарантує подолання гендерної нерівності.

Водночас жіноче підприємництво й лідерство активно розвиваються всупереч глибоко вкоріненим патріархальним нормам. Особливо показовою є активність жінок старшого віку. Наприклад, серед учасниць боснійської ініціативи Žene za Žene International, що працює з розвитком жіночого лідерства на рівні громад, підтримкою сільських жінок та розширенням їхніх економічних можливостей, є підприємниці, які наважилися розпочати власну справу після 50, 60, а інколи й 70 років — і стали економічними та соціальними опорами своїх громад. Відновлення не має вікових обмежень, а досвід і стійкість старшого покоління можуть відігравати стабілізувальну роль.

Відбудова vs. невидимі наслідки війни

Балканський досвід демонструє двоїстість післявоєнної реальності: фізична відбудова може відбутися значно стрімкіше, ніж соціальне та психологічне відновлення. Формальне відновлення інфраструктури не означає загоєння колективних травм. Для України це означає необхідність паралельних стратегій: інфраструктурної реконструкції та довготривалої роботи з людським виміром війни.

Для нас досвід Західних Балкан є цінним не як зовнішнє порівняння, а як попередження і водночас можливість мислити стратегічно про власне майбутнє. Права жінок, ветеранів, дітей війни, людей з інвалідністю — це взаємопов'язані складники єдиного процесу відновлення.

Політика відновлення, що ігнорує жіночий досвід, відтворює насильство й нерівність у нових формах. Жінки в післявоєнних суспільствах є не «вразливою групою», як заведено вважати, а активними суб'єктами змін — вони підтримують сім'ї, відновлюють громади, документують злочини та борються за справедливість. Війна неминуче змінює соціальні ролі. В умовах втрати звичних структур підтримки та зростання відповідальності за родини й громади жінки беруть на себе нові управлінські, економічні та організаційні функції. Саме тому Україна має вибудовувати відновлення з жінками в центрі процесів ухвалення рішень на всіх рівнях — не з міркувань формальної рівності, а з усвідомлення того, що без інтеграції цього набутого досвіду відновлення не буде стійким. Ми маємо достатньо чужого досвіду, щоб не повторювати помилки, а будувати інше майбутнє свідомо.

Ми мусимо усвідомлювати: війна не завершується з підписанням мирних угод — її наслідки трансформуються й потребують довготривалої системної відповіді. Без скоординованої взаємодії між державою, громадянським суспільством і міжнародними партнерами сталий захист прав постраждалих неможливий.

І, нарешті, не можна забувати про те, що пам’ять потребує активного захисту так само як і права людини та державна незалежність.

Усі Блоги NV