Зручність — понад усе? Що я думаю про російську мову під час війни

Чергова апокаліптична ніч в Україні. Ми з чоловіком і кішкою спускалися на підземний паркінг ліфтом, а там уже була молода красива пані з донечкою років трьох:

— Малышка, сегодня мы опять будем спать в машине. Не плачь, так нужно, чтобы ни у тебя, ни у меня ничего не болело…

Один мій знайомий іноді не витримує в таких ситуаціях і запитує батьків:

— А ви з малими говорите російською, бо впевнені, що Росія окупує Київ і так безпечніше?

Я так не роблю, хоч і дуже хочеться.

Мова — це маркер свого

Іноді я спілкуюся з бійцями, які пройшли пекло Бахмуту, Авдіївки, Маріуполя. Навіть російськомовні все більше переходять на українську. Коли чують її на передовій — знають, що це свої. Коли чують російську — рефлекторно готуються до бою. Ця секунда може врятувати життя або забрати його.

Один командир якось розповів: у темряві, в диму після обстрілу, коли на два метри не видно, саме мова стає єдиним способом розпізнати свого. «Хто там?» — і ти розслабляєшся. «Кто там?» — і стискаєш зброю.

На окупованих територіях окупанти часто не перевіряли паспорти, а слухали мову. Українська в телефоні, український акцент — і це вже був смертний вирок.

Найбільше мене вразила історія про військового, який три доби сидів у бліндажі без боєприпасів, тихше води, нижче трави — бо навколо чув тільки російську. Виліз, коли змоги терпіти більше не було. Виявилось, що його бліндаж не захопили, а звільнили. Навколо були наші. Але він не міг відрізнити їх від ворогів.

Мова має значення життя і смерті.

Діти, народжені у війні

Та молода мати в ліфті. Її донька явно народилася після 24 лютого 2022 року — у світ, коли тисячі українців уже загинули за право цієї країни існувати. За право говорити українською. За право виховувати дітей українцями.

Мама виховує її російською. У столиці України. У вільному Києві, за який заплачено стількома життями і який щоночі намагається знищити країна, мовою якої вона розмовляє зі своєю дитиною.

Дитина, яка росте з російською як рідною, засвоює мовний код країни-агресора як природний

Я не про людей, які фізично не можуть перейти на українську. Я про молоде покоління, яке має всі можливості, але робить свідомий вибір — виховувати дітей мовою агресора.

Що отримує дитина, яка росте з російською як рідною у 2026 році? Вона засвоює мовний код країни-агресора як природний. У критичній ситуації автоматично використовуватиме російську — і це може бути смертельно. Вона виростає з переконанням, що український публічний простір може функціонувати російською. Що це нормально. Через двадцять років ця дитина передасть цю норму далі - своїм дітям.

Приватне стало публічним

«Це мій вибір», «Я так звик», «Мені зручніше». Коли наша країна чотири роки у повномасштабній війні, коли щодня гинуть люди — мовний вибір у публічному просторі перестає бути приватною справою.

Будьмо чесними: вдома — говоріть, як зручно. Але публічний простір — це про спільне. Про сигнали, які ми подаємо один одному.

Ми фінансуємо армію, волонтеримо, тримаємося. А потім виходимо в публічний простір і чуємо російську. У нас війна. І в цій війні російська — це мова окупантів, мова тортур, мова наказів вбивати. Це факт.

«Та Зеленський сам російськомовний був!»

Так, був. Але він перейшов. Президент зумів перебудуватися. І якщо він зміг — зможе кожен.

Я теж із тих: «Как вы перешли на украинский язык?» — «Та легко. 23 лютого 2022 року лягли спати російськомовними, а 24 лютого прокинулися україномовними».

Читайте також:

Карен Роер-Брекін

Як вік впливає на здатність вивчити нову мову

Коли ракети летять на твоє місто, коли танки йдуть на твою столицю, коли солдати з літерою Z вбивають твоїх співгромадян і кричать російською — щось перемикається в голові. Продовжувати говорити їхньою мовою стає фізично неможливо.

Людина у 50+ може перевчитися — чому не може молода мама? У неї попереду десятки років. У неї є все: книжки, мультики, дитячі садки, школи. Все українське. Треба просто захотіти.

А якщо не хочеться — питання не в можливості, а в пріоритетах. Моя зручність важливіша за потребу нації в консолідації?

Про «толерантність»

«Не треба ділити людей за мовою. Головне, щоб людина була патріотом у душі».

Патріотизм — це не почуття в душі. Це конкретні дії. Вибір мови — одна з найпростіших дій, яку може зробити кожен.

Ірландія десятиліттями відновлювала гельську. Ізраїль відродив іврит. Країни Балтії після СРСР послідовно витісняли російську з публічного простору. Чому? Бо розуміли: мова — це інструмент самозбереження нації.

Естонець у Таллінні говорить естонською в магазині - норма. Литовець у Вільнюсі обирає литовську для розмови з дитиною в парку — природно. Чому в Києві у 2026 році це досі викликає дискусії?

Коли ви обираєте російську у 2026 році в Україні, ви робите заяву. Можливо, не усвідомлюєте, але заявляєте: мені байдуже. Байдуже до бійця в бліндажі. Байдуже до загиблих у Бучі. Моя зручність — понад усе.

Мова — це майбутнє

Та мама виховує дитину, яка через п’ятнадцять років стане дорослою. Якою буде Україна через п’ятнадцять років? Ми вирішуємо це зараз — своїми щоденними виборами.

Кожна дитина, вихована українською, — це майбутній громадянин, для якого українська буде природною, єдино можливою. Це майбутній солдат, який не плутатиме своїх і ворогів. Це майбутній будівничий України, в якій російська буде такою ж чужою, як у Польщі.

Але якщо ми зараз виховуємо дітей російською, ми програємо майбутнє. Не через об'єктивні перешкоди. Не через відсутність контенту чи шкіл. А через інерцію та небажання виходити з зони комфорту.

Через сто років історики вивчатимуть покоління, народжене під час війни. Як вони розмовляли? Чи зробили їхні батьки свідомий вибір на користь української? Чи продовжували за інерцією говорити мовою агресора?

Що робити?

Перейти на українську. Просто перейти. Так, буде незручно. Перші місяці робитимете помилки, шукатимете слова. Ну і що?

Нашим хлопцям на фронті теж незручно. Їм холодно, страшно, боляче. Але вони тримаються. Перехід на українську — це ваш внесок у перемогу. Це те мале, що ви можете зробити вдома. Це не подвиг. Це мінімум.

Це найменше для тих, хто зараз тримає позиції. Для тих, хто сидить у темному бліндажі та вслуховується в кожен звук, намагаючись зрозуміти — чи прийшли свої, чи треба стріляти.

Почніть з публічних просторів. Кафе, магазини, дитячі майданчики. Мозок пластичний. За кілька місяців українська стане такою ж природною, як була російська.

Кінець війни — не кінець

Навіть коли війна закінчиться, мовне питання не зникне. Росія не перестане бути нашим ворогом. Вона й далі намагатиметься нас асимілювати, розмити нашу ідентичність, довести, що ми «один народ».

Головна зброя — мова. Поки ми говоримо українською, ми існуємо як нація. Поки наші діти ростуть з українською, у нас є майбутнє.

Кожен раз, обираючи, якою мовою говорити зі своєю дитиною в публічному місці, пам’ятайте: це заява про те, на чиєму ви боці. Це ваш внесок у те, якою буде Україна через десять, двадцять, п’ятдесят років.

Якщо цей текст переконає перейти на українську хоч одну людину — я писала його недаремно.

Більше блогів тут