Безумовно талановито. Вісім книг, які раджу прочитати

Країна жіночого роду, Вахтанг Кіпіані, видавництво Vivat

8/10

Дуже давно ця книга живе у мене на полиці, прийшов час нарешті її прочитати. Це колекція есеїв, спогадів, репортажів, інтерв'ю із жінками, які довгий час лишалися «невидимими» — чи то в тіні своїх видатних чоловіків, чи то внаслідок патріархальної традиції, яка переконує, наче все героїчне і варте уваги творилося виключно чоловіками. Книга розвінчує цей міф. На сторінках книги читаємо про долі Марії Грушевської, Ольги Більської-Петлюри, Ганни Дидик (зв’язкової Шухевича), Айше Сеїтмуратової, Ірини Калинець, Лесі Гонгадзе та інших, інших, інших, про кого нам справді треба і варто знати: про жіноче обличчя норильського повстання, про жінок, які працювали в ім'я України і в таборах, і в імміграції, в царині медицини та мистецтва, джазу та історичної науки. Я не зовсім зрозуміла, що серед героїнь книги робить Розалія Винниченко, яка не була українкою (про що автори статті теж пишуть) і, чесно кажучи, зі статті про дружину Володимира Винниченка ми так і не дізналися, чим вона прислужилась Україні чи її людям, окрім того, що була його дружиною (можливо, це говорить моє упереджене ставлення до самого Винниченка, чиї літературні заслуги для мене особисто не затьмарили його огидних діянь як громадського діяча та чоловіка). І не сподобався есей-інтерв'ю Кирила Стеценка з Квіткою Цісик, бо 90% інтерв'ю виглядало як самовихваляння і безупинний словесний потік і монолог від інтерв'юера, в якому Квітці деінде дозволялося сказати «дякую, дякую». Але спишемо це на те, що у 90-ті (саме тоді відбувалась ця розмова) роки рівень журналістики таким от часом і був — совково-пафосним і про себе любого, який вперше поїхав в Америку, пожив пів року на Мангеттені і постояв поруч із Квіткою Цісик. Про неї, про її постать, про її життя і думки з цього інтерв'ю дізнаємося трохи більше, ніж нічого.

Клуб Червоних Кедів. Книга 4 і Клуб Червоних Кедів. Книга 5, Ана Пунсет, Видавництво Старого Лева

8/10

Нарешті дочитала всю серію. І яка ж це класна історія. Хто ще думає, яку книгу чи цикл підсунути зовсім юним дівчаткам років 10−13, дуже рекомендую. Особливо мені запала в душу одна «фішка» авторки: в кожному томі дівчачих пригод Клубу (зазвичай це буденні, але важливі історії дорослішання) з’являється «випадковий одноразовий персонаж», який начебто не несе сюжетного навантаження на лінійні події циклу (більше ми цих персонажів не зустрічаємо), але сам по собі є важливим життєвим уроком: як от машиніст, який знайшов забуту в метро скрипку однієї з подруг, старий прибиральник в гірському готелі, який показує дівчатам таємні ходи-виходи, відвідувач благодійної їдальні, якому головна героїня допомагає нарешті вийти на зв’язок з донькою через соціальні мережі. Це завжди такі щемкі та затишні історії, які не мають продовження в наступних книгах циклу, але які своєю появою несуть важливий смисл без надмірного повчання чи мудрування.

Інше життя, Христина Козловська, Видавництво Старого Лева

9/10

Завдяки цій невеличкій книжечці — в ній усього шість оповідань «про любов», — познайомилася з авторкою і навіть мала честь провести її презентацію в київській книгарні ВСЛ. І, скориставшись нагодою, дуже детально розпитала про одну з історій в книзі, яка мене вразила найбільше і, чесно кажучи, досі не відпустила. Оповідання в книзі, на перший погляд, не пов’язані між собою — навіть жанрово. Але всі вони про кохання, часом навіть таке, що його й коханням назвати важко. Цитуючи одного з героїв книги: «Любов зближує людей — зближує їх і нелюбов». Оповідання, яке мене найбільше збентежило і про яке мені так кортіло поговорити з Христиною — Сніг, події якого відбуваються у 2200 році. Клімат змінився, екологічне мислення витіснило потяг до саморуйнування, поступ в протезуванні та роботизації людства — неймовірний. Але людство вже і забуло, як виглядає сніг. Ані сніжинки, ані крижинки не впало на землю відтоді, як люди перемогли чи зупинили глобальне потепління. А ще людство розучилося закохуватися. Кохання розтануло, мов сніг. На позір маємо оптимістичний фінал: герої кохаються, на ранок іде сніг. Але от питання: чи то повернулась віра в кохання, чи то разом з коханням прийшла ядерна зима? Є над чим подумати.

Житковські богині, Катержина Тучкова, видавництво Комора

10/10

Багатовимірна, багатосенсова, багатошарова жіноча родинна сага на основі архівних документів і наукової розвідки головної героїні, яка є нащадкою однієї з «богинь». В історії тісним вузлом зав’язалися реальність і віра, народні обряди й наукові підходи, хитрощі, вбивства, шпигуни, стукачі, кохання та інцест. «На кручах Білих Карпат віддавна жили жінки, обдаровані унікальними здібностями. Вони вміли лікувати, знали, як допомогти у будь-якій біді, могли порадити у скруті, а ще кажуть, що вони передбачали майбутнє. Їх називали „богинями“, а свої вміння вони передавали з покоління в покоління». Починається оповідь неспішно, навіть трошки нуднувато: Дора, головна героїня, веде читачів то стежками своїх спогадів про дитинство, то коридорами архівів, до яких Чеська Республіка надала доступ у 90-ті роки, і Дора, затявшись відбілити репутацію своєї опікунки, «богині» Сурмени, яку червона влада запроторила до божевільні, ретельно вивчає документи в її справі. Дора — одна з останніх представниць роду житковських богинь, яка навіть не мала шансу долучитися до родового мистецтва боговання, бо ув’язнивши її опікунку в тюрмі, саму Дору та її брата влада розкидала по інтернатах. В певний момент події починають розгортатися із шаленою швидкістю, причому, в усі часпросторові боки: калейдоскоп подій минулого змінюється мерехтінням картинок «сьогодення» Дори, яка полює на документи і свідчення, аж поки ми не наближаємося упритул до невідворотного (чи відворотного?) майбуття — страшного, але невблаганно логічного.

Гіменей розкутий, видавництво Ще одну сторінку

10/10

Яка ж прекрасна добірка еротичних оповідань українського авангарду! До речі, цього «еротизму» не варто лякатися, все-таки митці 20-х років минулого століття були більш цнотливі у своїх текстах, ніж навіть автори сучасного янг-едалту. Фізичне кохання так чи інакше зашите в канву оповіді, тут нема графічності й відвертості сучасних ромкомів, але в цих оповіданнях глибина, але в цих оповіданнях правда, в них персонажі, герої і навіть самі автори чи не вперше пізнають фізичну реальність власної тілесності й тілесність романтичних почуттів. Думаю, я ще сама не раз перечитаю цю книгу, а поки висновки такі: Юрій Яновський — не мій автор взагалі, Наталя Романович-Ткаченко з її Зеленою книжечкою — надбання і вагомий жіночий голос в потоці еротизму чоловічої літератури (її опис пологів, звісно, еротичним не назвеш, але це дуже про жіночу присутність, тілесність і жіночий крик), Володимир Винниченко при всьому своєму таланті — огидний мізогин з його прагненням «розбити голову дамочки об стіл», Микола Хвильовий — геній, який нарешті відкрився для мене після намулу шкільної освіти (на все свій час).

Порожнє небо, Радек Рак, Видавництво Жупанського

10/10

Читайте також:

Олександр Педан

Дуже раджу. П’ять книг, які читаю просто зараз

Такого вивернутого наспід, але безумовно талановитого та іронічного переспіву Нарнії я ще не читала. Я не помилилась, коли після Легенди про зміїне серце назвала Рака своїм новим улюбленим письменником. Він дивовижний! Його магічний реалізм, метафоричність на межі з абсурдом, етнічні мотиви на межі з високою літературою, оця таємна шафа в нетрях алхімічного підвалу та «лукум», згодований головному герою відьмою (про очевидну алюзію на книгу Лев, Чаклунка та Чарівна шафа в самому кінці каже і сам автор, коли вплітає в сюжет Могріма-вовкулаку з нарнійської саги), розбитий місяць, комуняки та підстрелені янголи, милосердна смерть і немилосердні жадання, дияволи й чорти, відьми та благочестиві матрони, монахині в опіумному чаді та порох метеликових крилець — це щось невимовно прекрасне і жахливе водночас. Книга про війну. Книга про казку. Книга про привидів. Книга про янголів, підстрелених в небі. Книга про порятунок, милосердя та угоду з дияволом.

Холод, Щепан Твардох, видавництво Фабула

10/10

Я ніколи не могла і уявити, що на таку тему, як радянські концтабори можна, написати щось настільки потужне, але не документальне, а в дусі магічного реалізму. Уявіть неймовірний сплав мемуарів про підкорення Арктики, спогадів про брутальні табори та оповідок про дикунів з Ігор Престолів. Уявили? Еге ж, важкувато. Але оце і є Холод. Літературна містифікація? Магічний реалізм? Пригодницький роман? Не знаю, але чесно кажучи, на початку це навіть обурювало — мені видавалось трохи таким собі блюзнірством поєднати мало не фентезійні пригоди із болючою темою радянських таборів, аж поки остання третина книги не захопила зненацька своєю граничною правдивістю та алегоричністю. Книга прекрасна. Сказати більше — це перейти до спойлерів, але Холод вже однозначно в моєму топі найкращих книжок цього року.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут