Посередні, дивні та неймовірно захопливі. 12 книг, які я прочитала в червні

У червні читалося багато, аж 12 книг, бо я зрозуміла: якщо читати тонші за обсягом книжечки, то за місяць можна ого-го скільки начитати! А втім, дочитаний цього місяця товстунець — серйозний кандидат на одну з найкращих книжок за цей рік, а може, і найкращу.

Чаклунський довідник з оборонного пекарства, Т. Кінгфішер, видавництво Жорж

2 з 10

Дуже посередньо. Дуже, навіть як на дитячу книгу. Хоча початок був обнадійливий і заманливий: юна відьмочка з потужним чаклунським потенціалом, пекарня в місті, в якому разом живуть чаклуни та звичайні люди, інтрига зі вбивством посеред кухні з натяком на історію про перше кохання, яке ось-ось розквітне, пригоди, вламування до спальні герцогині через клозет. «Ну, клас, — думаю, — хороша історія вимальовується». Ну а далі авторка вирішила, що вона знає, як писати про війну. І одразу ж продемонструвала всю інфантильність «толерантного заходу», відсутність критичного мислення та абсолютне нерозуміння того, яку дичину вона пише. Бо коли героїні трапилася можливість отруїти ворогів, які стояли під її рідним містом, яке було погано захищене, бо жодного чаклуна в ньому не лишилося, а з воїнів — півтора стражника, вона стала в позу а-ля «висловила занепокоєння», бо ж пекарі не труять їжу та й по всьому, і відмовилася знищити бодай жменю ворогів у такий спосіб. Ну і дурепа (і це я не про героїню, а про авторку). Дурепа, яка взагалі не розуміє, про що вона пише і що таке війна, яка стоїть за брамою твого міста. В результаті такої «благородності» гинуть містяни, яких чаклунка могла врятувати, навіть не виходячи на поле бою! Читати таке глупство зараз я просто не витримую. Не можу. Бо для мене це — тотальна нерелевантність поглядів авторки сучасному світові. Так, моя оцінка дуже суб'єктивна, але навіть поза контекстом війни книга не справила враження вартої уваги. Нудно. Фальшиво. Притягнуто за вуха. Все це вже було у Пратчетта, але в мільйон разів дотепніше.

Нічна зміна, М. Л. Ріо, видавництво Artbooks

4 з 10

Ще одна дивна книга з однією повістю, де сюжет попри всі потуги не вразив. На історичному цвинтарі при місцевому коледжі щоночі зустрічаються п’ятеро диваків: власник бару, таксистка з безсонням, нічна адміністраторка готелю, бездомний колишній студент і головна редакторка студентської газети, яка має нюх на сенсації. Одного жовтневого вечора на церковному подвір'ї вони натрапляють на свіжу могилу. І починають суто теоретично з цікавості мізкувати — хто і навіщо її викопав. А потім вже й не теоретично. Що не так з цією історією? Сюжет розмазаний, як каша по тарілці — надто багато деталей про персонажів і дуже мало розвитку сюжету. У читача немає жодного шансу поміркувати, що ж відбувається: авторка забула бодай пунктирно додати хоч якусь інтригу. Детектив не вийшов, трилер теж, не кажучи вже про якесь путнє фентезі. Як на чернетку майбутнього роману — може бути. Як на повість — ні.

Крамничка «З легкої руки», Горан Петрович, видавництво Комора

6,5 з 10

Книга про книги, книгарів і книгарок, а ще про читачів і ескапізм — не якийсь там метафоричний, а про вроджену здатність деяких людей настільки глибоко проникати в сутність книги, щоб буквально опинятися всередині, в сюжеті, в епіцентрі створеного всесвіту. Що ж відбувається, якщо одну й ту саму книгу кілька людей із навичкою «повного читання» читають водночас? Чи можуть вони зустрітися на її сторінках? А закохатися? А створити книгу для себе, звести в ній ідеальний дім, прихисток, де вони зможуть залишитися назавжди? І що буде із цими закоханими, якщо вони раптом зустрінуться в реальному житті?

Книга меланхолійна, без головних героїв, всі головні і всі другорядні водночас, в історії немає динаміки, всі закохуються не в тих і не в свій час, історія статична, сплетена зі спогадів, притрушена порохом довгих описів речей, деталей, інтер'єрів, кольорів, звуків, в яких озивається луна давніх, забутих подій. Мене не полишало відчуття «недописаності книги»: стільки часу присвятити дрібницям і залишити стільки дірок в сюжеті! Половину героїв автор покинув десь на пів дороги, забувши бодай пояснити, що з ними сталося та чому. Дуже дивна історія насправді, бо персонажі настільки самі в собі, що з жодним із них не виникає емоційного зв’язку і за жодного з них не переживаєш. Були й були, зникли та зникли.

Будинок на Манго-стріт, Сандра Сіснерос, видавництво Книголав

7 з 10

Книга про болісне, пульсуюче бажання авторки та головної героїні (книга дуже автобіографічна) мати власний дім. Не в метафоричному сенсі як «дім-родина-люди», а чотири стіни, а може й більше, і ти — в епіцентрі простору, що належить лише тобі, де ти — єдина господиня, яка вирішує, о котрій годині вечеря і де стоятиме письмовий стіл і книжкова шафа з твоїми скарбами. Це колекція мініатюр-замальовок про дитинство, про відсутність «свого простору», про мрії, про дім, про сусідів — добрих і не дуже, дивних і брутальних, злих і бундючних, про те, що за кожними дверима кожного будинку й кожної квартири на Манго-стріт тече та плине невидиме життя. Воно сховане від сторонніх очей, але часом просочується крізь шпарини у вигляді синця під оком у дівчини або старої пари взуття, що потрапляє на смітник. Втім, це дитячі й підліткові спогади. Спогади про часи, коли око бачить, але ще не до кінця розуміє потаємні сигнали, в яких зашифровані болісні історії — чужі та власні. І тільки дорослішання потроху розблюрює цей рожево-манговий краєвид.

Дерева, Персіваль Еверетт, видавництво Фабула

8,5 з 10

«У всьому світі зараз багато говорять про геноцид, але коли вбивства відбуваються повільно і розтягуються на століття, ніхто їх не помічає. Якщо нема масових поховань, ніхто не помічає могил…», — говорить одна з героїнь цього твору. Книга починається як детектив — у маленькому містечку в штаті Міссісіпі стаються кілька брутальних убивств, і на місці злочину раз у раз знаходять поруч із понівеченими тілами білих труп чорношкірого чоловіка, який щоразу після того зникає. Копи в шоці — кому міг знадобитися той труп? Копи в шоці — як цей труп примудряється опинитися на новому місці злочину? Копи загалом у шоці. Книга дуже іронічна, місцями смішна, але історія потроху переростає в розповідь про помсту і її невідворотність. Шалено сподобалося, як автор пише тут про теперішнього президента США. Прям не відмовила собі в задоволенні двічі прочитати ті розділи! І вся ця містифікація та містерія (мертві, що повстали з могил, привиди минулого, апокаліптичні вайби) насправді чомусь дуже й дуже нагадують сьогоднішню реальність.

Хочу покласти всьому край, Іен Рід, видавництво Artbooks

8,5 з 10

Темна похмура історія, яка пульсує тривожністю. Вже на самому початку цих довгих нудних, надто мудрованих як для road trip розмов відчуваєш: щось тут не так, час розвертатися і вертатися додому. Можливо, краще було б і взагалі нікуди не їхати. Все починається як історія про пару, з якої один із партнерів готовий піти, хоча до пуття не розуміє, чому саме — наче б то все добре в цих стосунках, наче б то закоханість потроху перетоплювалася в любов, але потім стається поїздка, яка змінює все. Роман-трансформер, історія навиворіт, де абсолютно все є не тим, чим здається. Але оскільки дуже подібний сюжет я пригадую, був в одній із серій Футурами (подібний настільки, що спадає на думку, а чи не надихався й автор цією ж серією), для мене не було ані якоїсь інтриги, ані несподіваного фіналу. Втім, атмосфера тривоги, напруги, глибинного страху дуже добре зберігається аж до самого кінця.

Небо над Бей Сіті, Кетрін Маврікакіс, Видавництво Анетти Антоненко

9 з 10

Взагалі-то на Книжковому Арсеналі на стенді видавництва мені рекомендували цю книгу як містичний трилер. Не скажу, що прямо сильно помилилися, але це абсолютно точно не той трилер, якого я очікувала — навіть після прочитання анотації. Насправді це книга про Голокост і поколіннєву травму: дим Аушвіца забиває легені нащадків, які не те що в Аушвіці не були, а й народилися на іншому континенті, в інші часи, в іншій культурі. Це історія про мертвих, які не зникають тільки тому, що родина вирішує ніколи про них не говорити й ніколи не згадувати. Це історія про живих, які воліють пам’ятати, і про живих, які хотіли б назавжди стерти спогади про п’ять десятків членів родини, від яких залишилась хіба жменька попелу. Книга про те, що від власної історії не втечеш, особливо, якщо насправді не дуже-то і хочеш від неї тікати — минуле наздожене, минуле проковтне, минуле тебе перетравить і виплюне. І добре, якщо тільки тебе.

Великий страх у горах, Шарль Фердінанд Рамю, видавництво Ще одну сторінку

10 з 10

Любите містику і страшні історії, які відбуваються в горах? Не проґавте цю книгу. Невеличке альпійське село. Повоєнні не дуже ситі часи. Щоб заробити за сезон випасу трохи грошей, молоді селяни, попри застороги та розповіді старих, вирішують повернутися на високогірне пасовисько, де двадцять років тому сталася моторошна трагедія. Єдиний пастух, якому пощастило вижити, похваляється захисним амулетом і наважується знову піти в гори разом з молодиками — ті насміхаються над старим і навіть чути його балачок про «ту давню історію» не хочуть. А дарма. Бо гори не жартують. І не пробачають тих, хто не розуміє з першого разу: людям на потаємне пасовисько зась. Катастрофа повторюється до найменших дрібниць, але тепер прокляттям накриє не лише зайд-чабанів, а й усе село.

Толлак Інґеборґи, Туре Ренберг, Видавництво Старого Лева

10 з 10

Страшна і коротка історія, яку юним дівчатам варто прочитати якомога раніше в своєму житті. Щоб затямили чи бодай десь на задвірках свідомості відклали: ніколи, ніколи жодній жінці не вдалося «вилікувати поганця своїм коханням». Старий Толлак весь час переконує себе та читачів, як сильно він кохав свою зниклу дружину. Але з його ж спогадів ми бачимо, що то було за «кохання» і якою людиною був той Толлак. А Інґеборґу ж попереджали! І її родина, і сам Толлак. Моторошна історія, упізнавана жінками в усі часи в по всьому світу. Отак воно буває, коли віриш, наче твоє кохання змінить цілий світ і того-самого-коханого покидька.

Острів, Меша Селімович, видавництво Discursus

10 з 10

Головні герої — Іван і Катерина, літня подружня пара, що доживають віку на закинутому, віддаленому острові. Наче й не дуже старі обидва, але прожили на двох цілу історичну епоху з її болем, травмами, втратами, безгрошів'ям, самотністю. Іван по дурості потрапив у концтабір. Катерина — по дурості потрапила в шлюб. Історія про людей, які не кохали одне одного, але так чи сяк жили собі життя, народили дітей, двох синів, уражених від народження вірусом — невмінням любити, нездатністю приймати любов. Книга про старіння. Про підбиття підсумків. Про «терпи, жінко, бо всі терплять і всі так живуть». Про острів, куди привозять помирати віслюків. Про сусідів і чужі життя, про які до пуття ніхто нічого не знає. Про мрії, які не стали реальністю, але перетворилися на темні тіні, що чигають поруч. І трошки про смерть.

Ночі бісів, Шардіцька Катержіна, видавництво Маґура

100 з 10.

Історія має вайби трьох моїх улюблених книжок — Крабату, Ритуалу і Житковських богинь. Мені взагалі ця книга уявляється таким собі янг-едалт сіквелом до Житковських богинь — ті самі краї, чорна відьма, зашорені залякані селяни, які бояться власної тіні і того, що про них подумають сусіди. Однієї грудневої ночі, в той моторошно-урочистий період «напередодні свят», коли, як вірять місцеві жителі, розчахуються брами між світами, з дитячого садка під час тихої години зникають четверо дітей. П’ята із них, Дора, бачила на власні очі, що сталося з її друзями. Але дівчинці ніхто не вірить. Її сварять за брехню, лупцюють вдома, знущаються на вулиці, тож, зрештою, вона замовкає. Але роман не про Дору. А про Астрід, одну зі зниклих дівчат, яка через 12 років після загадкового зникнення, повертається додому. Повертаються й інші зниклі діти, усі, окрім маленького Макса, рідного брата Астрід. Здавалося б, місто має тішитися, не кажучи про родини дітей! Але місцеві воліють борсатися у забобонах та упередженнях, аніж повірити підліткам. А темна тінь і жахлива мара уже наблизилася до села упритул, і жодна комендантська година не може врятувати людей від бісів. Це неймовірно захоплива історія, а те, що авторка виписує «жасне» не з вигадок, а з місцевих міфів і вірувань, робить історію ну дуже достовірною.

366. Книжка на щодень, щоб справляти враження культурної людини, Ганна Улюра, Видавництво Старого Лева

1000 з 10

Ну, що тут скажеш. Це Улюра. Людина, чий смак в літературі для мене є орієнтиром. І це найкраща прочитана за цей рік книга — навіть не знаю, яка ще читанка зможе підважити перше місце. Скажу так: я читала 366 з олівчиком в одній руці й телефоном з відкритими сайтами книгарень в іншій. Олівчиком позначала уже прочитані книги й ті, які треба знайти, а з телефону пачками замовляла твори, які рекомендує літературознавиця. Частина книг уже була в моїй книгозбірні, але з дальніх полиць вони переїхали на нову — «рекомендовано Улюрою» — і тепер я потроху їх читаю. Як от згаданого тут Селімовича (Дервіша і смерть в українському перекладі вже не знайшла, але прочитала Острів). Ця книга подарує неймовірне задоволення від читання. Розорить вас. Надихне кожним есеєм. Розлютить розумінням того, як багато книжок у нас просто не перевидають, — і шукай де хочеш ту Сону Ван чи Бальзака й маленьку китайську кравчиню. До речі, ВСЛ неземна дяка за перевидання самої 366. Поставила свій екслібрис на першу сторінку, ця книжечка в моїй бібліотеці прописалася назавжди, як і Ганнина Писати війну (якщо не читали — щиро вам заздрю, біжіть за нею).

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут