Читайте NV у Google
У квітні я прочитала тільки сім книг, але більшість з них варті вашої уваги
Час щомісячного книжкового огляду. У квітні прочитала тільки сім книг, але сьогодні буде дуже багато «бічних» книжкових рекомендацій від мене.
Остання оповідка квіткової нареченої, Рошані Чокші, видавництво РМ
2 з 10
Чергова пістрява обгортка, розмальований зріз, золоте тиснення та пустопорожні сторінки. Пафосно, але примітивно, з претензією на глибокий аналіз казок, але банально до втоми. Коли на сторінках з’являються дві дівчини «а-ля близнючки», «а-ля сестри», «схожі між собою дівчата» — прорахувати сюжет уже справа кількох секунд. Те, що окрім Нареченої історія має ще й оповідача-Нареченого, хоча ця парочка одружується ще на перших сторінках, одразу ж наводить на думку, що вони одне одного варті, і розумієш: уважно придивитися треба не лише до головної героїні, а й до її супутника. Історія про те, що придумати у своїй голові казковий всесвіт, просотаний магією, заселений фейрі й повірити в нього — це не завжди про відчайдушний ескапізм в країну мрій. Іноді це спроба приховати від себе правду про власні вчинки. Така собі «Синя борода» навиворіт. Втім, хороший задум мав надзвичайно слабеньке втілення. Довколишня реальність героїв дуже погано виписана, логічні дірки по всьому тексту, персонажі пласкі, необґрунтовані, нецікаві, шаблонні, а сюжет настільки неоригінальний, що кожен крок героїв знаєш наперед. В цілому, історія мала потенціал, але не мала майстерного автора.
Не марнуйте на цю базгранину час і гроші, краще пораджу вам три блискучі та захопливі книги з аналогічними тропами, але написаними якісно й так, що занурюють в себе із головою: Тринадцята казка Діани Сеттерфілд, а якщо хочеться чогось темнішого та більш макабричного, але з абсолютним вайбом руйнування казок, в шпарини яких пролізає брутальна реальність — Задзеркалля Керол Джонстон. І, авжеж, дивовижний Будинок Старлінгів Алікс І. Герроу.
Авангардне мистецтво в Україні, 1910-1930. Пам’ять, за яку варто боротися, Мирослав Шкандрій, видавництво Фабула
9 з 10
Збірка статей про авангардне мистецтво України, яке росія дуже довгий час безапеляційно присвоювала собі, витираючи навіть згадки про українську ідентичність багатьох з митців — художників, режисерів, театральних діячів, скульпторів, декораторів. З книги дізнаємося, чому Пікассо прогнав зі своєї майстерні українського художника Володимира Татліна, як Михайло Бойчук з учнями відроджували розорену й напівзруйновану Межигірську школу кераміки, а також чому художники, які в часи УНР розбудовували власні мистецькі школи, в тому числі й у Європі, згодом взялися малювати радянські антиукраїнські агітки та пропагандистські плакати. Автор шукає відповіді, чому радянська росія фізично знищила більшість із тих митців, хто не встигнув утекти до Європи, і чому «совок» так ненавидів авангард. Чого мені бракувало в книзі: цілісності оповіді (її все-таки варто сприймати не як плинну хронологічну оповідь, а саме як збірку статей про різні персоналії та мистецькі напрями), ілюстрацій (дослівно доводилося читати книгу з телефоном у руках, щоб роздивлятися згадані роботи). І дуже бракувало жіночих імен. Тобто вони там були, але через кому, периферійно та дотично до історії митців-чоловіків. Але загалом — дуже цікаві аналітичні замальовки про світових зірок авангардного мистецтва, які народилися в Україні, надихалися українською культурою — від іконопису до гри на бандурі, і робили перші творчі кроки в Києві, Херсоні, Одесі, Харкові: про Давида Бурлюка, Казимира Малевича, Михайла Бойчука, Олександра Архипенка. З жінок згадуються Соня Делоне, Олександра Екстер, Софія Левицька.
Він, Саріна Бовен, Елль Кеннеді, видавництво РМ
9 з 10
Історія двох молодих хокеїстів, один з яких — «мажор», відкритий гей і дуже перспективна молода зірка канадського хокею, інший — виходець із середнього класу, з великої та галасливої родини, який має прекрасну подругу і непогані (але непевні) перспективи у новій, уже дорослій хокейній команді. Хлопці зналися ще з дитинства, поки один бентежний спір не зруйнував їхню дружбу. Доля зводить їх у тренувальному таборі, куди обидва приїжджають вже не як вихованці, а як тренери, ну і далі починається спека та лубриканти. Я була на сто відсотків впевнена, що книга мені не сподобається, але прочитати я її мусила, бо якраз готую тематичну підбірку квір-книжок. На диво, все не так погано. Героям на сто відсотків віриш. Вони не фальшивлять, хоча від «мажора» я добру половину книги чекала якогось злостивого вибрику. Але ні, це історія скоріше про те, що упередження щодо чужої сексуальності нікуди не поділися, і часом можуть поставити під загрозу якщо не фізичне життя, то щонайменше кар'єру. Це хороша історія, якщо ви готові до дуже графічних описів фізичного кохання чоловіків на 95% сторінок. Саме тому мені в цій книзі трохи бракувало описів емоційної взаємодії героїв — надто вже пунктирно йдеться про почуття та їх трансформацію від цікавості до щирості. Так, вони на кожній сторінці кохаються, м’яко кажучи, мов кролики, і дослідження їхньої тілесності сягає всіх мислимих і немислимих меж, але незаповнені прогалини, коли мова йде про почуття, чесно кажучи, змушує мене сумніватися в довготривалості їхніх стосунків. До речі, це тільки перша книга, і далі ще точно буде.
Сад супроти часу, Олівія Ленґ, видавництво Ще одну сторінку
10 з 10
Якось одночасно дуже багато з’явилося Олівії Ленґ на книжкових полицях. Ця книга — їх особиста історія стосунків із садовим простором, яку вони перетворили на книжкову мандрівку метафоричними та реальними садами (від Утраченого раю Мілтона до Кілець Сатурна Зебальда, яку я одразу собі замовила, бо вона перекладена українською), але не спиняються суто на візуальному захваті від пишних оздоб облаштованих садів. Ленґ ретельно препарують дійсність: звідки бралися гроші та на чиїх кістках (у букальному сенсі) проростали ці ландшафтні розкоші, що дарували насолоду очам привілейованих власників та їхніх гостей. Книга про те, що все має ціну, і нині вже не вийде закрити очі на гострі питання «як цей сад став взагалі можливий і за які гроші» (а найчастіше це — работоргівля, жорстока експлуатація колоній), лишень милуючись квітниками й насолоджуючись затінком і усамітненням від світу.
Книга дуже концентрована: з одного боку Ленґ досліджують власний сад і фіксують кожен крок, як вони приводять його до ладу, з іншого — розповідають про книги, письменників, мрійників і шукачів райського саду на землі. Тонкою ниточкою крізь увесь текст, від першого сюжету до останнього, тягнеться вияв співчуття і співпереживання гей-спільноті: до цієї спільноти належить і матір Ленґ, яка на власній шкірі пізнала часи, коли Британія піддавала остракізму за нетрадиційну орієнтацію. Зрештою, переважна більшість майстерних садівників, яким присвячена книга, належали цій спільноті та шукали у власних творіннях втечі від реальності.
Синя борода, Курт Воннеґут, видавництво Вавилонська Бібліотека
10 з 10
Мене в цій книзі зачудував не так сам сюжет, як манера побудови книги. Це історія художника Рабо Карабекяна, чиї батьки врятувалися від геноциду, вчиненого турками над вірменами (саме з цієї очевидної причини ця книга зацікавила мене), і зрештою оселилися в Штатах. Книгу можна назвати щоденником чи іронічними мемуарами, але насправді це художня картина, де слова стають фарбами та мастихіном.
Історія побудована за принципом роботи над велетенським полотном. Одні й ті самі історії промальовуються спочатку яскравими контурними плямами-згадками, фоном, а тоді потроху, потроху — мазками, штрихами, сатурацією, додаванням тіні та світла — вимальовується той чи інший епізод чи спогад у всіх деталях і подробицях. Це ж геніальний підхід, особливо як на книгу про художника! Самоіронія автора-оповідача зробила книгу про суцільну травму, війну і геноцид (а на мою думку, це історія про вікарну поколіннєву травму, тягар якої плентався за героєм аж до кінця його життя) неймовірно світлою, яскравою і максимально образною.
Еверест соло, Райнгольд Месснер, видавництво TravelBooks
10 з 10
Так мене захопила історія з Поховані в небі від видавництва Бородатий Тамарин (якщо ще не читали, щиро вам заздрю — крутезна книга), що тепер я маю у шафі окрему поличку з книжками про альпінізм. Райнгольд Месснер — легендарний тирольський альпініст, який першим підкорив усі «восьмитисячники» світу. У 1980 році він першим здійснив одиночне сходження на Еверест в сезон мусонів — без кисневих балонів, без страхувального обладнання і без допомоги високогірних носіїв. На цих сторінках Месснер не лише описує свій маршрут, переживання, емоції та фіксує все, що відбувається з його організмом на висоті «мертвої зони», а ще й чесно розмірковує над тим, що саме жене людей в гори, особливо в наші часи, коли «всі рекорди першопроходців здобуто».
Ця книга має дуже цікавий і доволі прямолінійний формат: Месснер час від часу вставляє уривки листів та записів із щоденника своєї супутниці Нени, яка чекала на нього в базовому таборі, і на цих сторінках вимальовується доволі контроверсійний портрет самого альпініста. Одні й ті самі дні та події ми бачимо як очима Месснера, підкорювача вершин, затятого шукача пригод, досвідченого альпініста, так і очима Нени, яка дуже правдиво описує його на рідкість неприємний характер, а самого Месснера — як неврівноважену, жорстоку людину. Здається, сам Месснер із цим погоджується, і така дуальність оповіді дає дуже об'ємну постать оповідача. Певною мірою розумієш, що м’якіша та сердечніша людина навряд чи здолала б самотужки найвищу вершину світу і повернулася б назад живою. З іншого боку, Нену було по-людськи шкода — класно бути зіркою, коли твій побутовий тил хтось прикриває з усіх боків, і цей хтось найчастіше чомусь жінка.
Майже хороші хлопці, Дар’я Чайка, видавництво Видавництво
1000 із 10
Я вже знаю точно — це одна з кращих книжок, прочитаних мною цього року. Щемка і ніжна, болісна і сповнена сили історія кохання двох хлопців зачарувала мене. Прекрасна книга! На Книжковій країні я навіть купила набір листівок до неї - а витрати на книжковий мерч трапляються зі мною вкрай рідко. Історія про одне літо, яке змінило все: давня дружба опинилась під загрозою, коли в мережу злили листування одного з хлопців, і виявилося, що він гей. Цькування, булінг, нестерпне життя в маленькому містечку (все відбувається у Смілі), зруйновані стосунки з приятелями й однокласниками — цілий всесвіт молодого чоловіка розтрощила його власна необережність. І найприкріше те, що найкращий друг тримався весь цей час осторонь. Недовго, але достатньо довго, щоб непоправної шкоди було завдано. І те, як повільно, але невпинно розгорається історія, як логічно і ритмічно виписані стосунки, їхня втрата і спроба побудувати на румовищі бодай щось, — зроблено з великою любов’ю і майстерністю. І те, яку увагу авторка приділила саме розвитку емоційного боку стосунків, шляху переживань, тривог, сумнівів — робить для мене цей читацький досвід неоціненним.
Для мене ця книга не про пошуки ідентичності, не про дестигматизацію гомосексуальності (хоча це теж важливо) в патріархальних і пострадянських спільнотах за межами великих міст (як на мене, головні герої забагато надій покладають на Київ, але то таке) — для мене це прекрасна книга про справжнє кохання, яке направду може витримати перевірку часом.
А головне, що в історію хлопців віриш настільки, що мимохіть думаєш: а що з ними могло статися у 2022 році, як би складалась їхня доля, і кожен варіант теоретичного сіквелу проживаєш, як історію живих людей.
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут