Від безбарвних до дивовижних. Десять книжок, які варто прочитати — або ні

Вдома, Юдіт Германн, Видавництво Старого Лева

5 з 10

Історія про безбарвних нудних людей середнього віку, розкиданих нудотно-безбарвним ландшафтом життя. Дуже важко навіть окреслити сюжет, бо його нема — просто нецікавий плин життя нецікавих людей. Зрештою, такі люди дуже справжні, вони живуть серед нас — таких насправді багато! — і вони теж мають право на те, щоб хтось про них написав книжечку. Але глибина беземоційної порожнечі як персонажів, так і розповіді просто вражаючі - і, на жаль, це не хитрий задум показати саме таких людей саме з такої точки зору.

Авторка, як на мене, намагалася з пальця висмоктати сюжет про ніяких людей, які живуть собі й живуть, ухвалюють якісь рішення, і наче щось із ними відбувається, але насправді не відбувається нічого, бо вони все те ніяк не відрефлексовують.

Вони не зазнають ані сплесків почуттів, ані глибоких переживань — життя йде собі, а вони за ним линуть, мов череда у полі за пастушком, і ані почуттями, ані думками, ані вчинками не відзначаються, хіба лише трішки своїми дрібними дивацтвами.

Книга залишила по собі стійке відчуття «можна було й не читати», бо подібного життя я бачу вдосталь в реальності, в книгах такого емоційного «нуля» не шукаю.

Свічки догоріли, Шандор Мараї, видавництво Апріорі

6,5 з 10

Якщо підходити до оповідання виключно з позиції читача, а не знавця літературних процесів довоєнної та повоєнної Європи, то історія, хай як добре написана, надто старомодна, як на наші часи — навіть в епіцентрі драми нічого вже не вибухало. Свічки догоріли в сьогоднішньому текстовому розмаїтті губиться у своїй невиразності та запилюженості.

Два знайомі чоловіки, яких життя розкидало по світу, зустрічаються старими дідуганами, щоб нарешті з’ясувати, яким чином щира дружба дитячих літ обернулася трагедією та зрадою. І от один із дідів, який варився і киснув в подіях минулого, мучився і збував свої дні в родинному замку в смертельній образі, запрошує іншого на вечерю, відтворюючи до найменших дрібниць (страви, розташування меблів у кімнаті, сервіз, свічки тощо) той останній вечір, коли вони ще були друзями. І нарешті між ними відбувається розмова. Господар ставить питання напівнатяками, напівсловами, у відповідь отримує такі ж напівслова і напівзізнання. Але якщо читати цю історію не дуже цікаво, то поговорити про неї - навпаки! Бо, на перший погляд, це розповідь про благородного зрадженого друга, а насправді — історія про його дружину, яка повторила нещасливу долю його ж матері, ставши бранкою родинного маєтку і неймовірно задушливих стосунків. І поки обидва приятелі гралися в «дружбу-зраду-благородство», вона зробила висновки про них обох. Втім, можливо, це взагалі історія не про кохання, а про вибухове зіткнення історичних тектонічних плит: хто прудкий, той і вижив, і пішов далі, у світ новий та чужий, а хто заціпенів і відмежувався від історії - той вимре, мов динозавр, і згадки про нього не лишиться.

Римська весна місис Стоун, Теннессі Вільямс, видавництво Ще одну сторінку

9 з 10

Книга із подвійним, навіть потрійним дном! Спершу здається, що автор безжальний і просто нестерпний у своїй мізогінії, надто до жінок у менопаузі (до речі, чи це не рідкісний випадок у літературі 60-х років, коли менопаузу названо менопаузою без пишних евфемізмів?). Маємо собі таку місис Стоун, колишню актрису, остання вистава якої з тріском провалилася — ну, бо так зазвичай буває, коли актриса в певному віці мертвою хваткою чіпляється за роль юнки Джульєтти. Але свій відхід від сцени героїня воліє прикрити слабким здоров’ям чоловіка, яким раптом взялася опікуватися. Подружжя їде у кругосвітні мандри, де, пролітаючи над грецькими островами, чоловік раптом помирає, залишивши дружині шалені гроші та безмежну самотність. Втім, за гроші можна багато чого придбати: як от пишні апартаменти в Римі або послуги юних альфонсів. Історія жінки, що старіє, втрачає красу, але не має жодних внутрішніх опор, на які можна було б спертися у непрості часи, входить в круте піке, коли Вільямс нам починає розповідати, якою ж насправді людиною була ця видатна акторка місис Стоун. І разом зі співчуттям вже потроху зароджується розуміння: «Дійсно, саме так воно й буває, коли все життя носиш маску та граєш тільки роль». І все ж, божевільний коханець, який у самому кінці історії нарешті отримує ключ до покоїв, насправді є запрошеним божевіллям, якого, боюся, мало якій місис Стоун вдавалося оминути у ті часи тотального шеймінгу жінок за будь-які тілесні бажання та примхи, і яке лишалось чи не єдиним виходом — окрім відкритого вікна.

Помаранчі — не єдині фрукти, Джанет Вінтерсон, видавництво Ще одну сторінку

10 з 10

Якщо ви читали книги Скляний замок та Освічена, вони лишили по собі надміру гіркий посмак, і ви тепер не наважуєтесь наближатися до книжок про батьків-релігійних фанатиків, що ламають і витоптують життя власних дітей, ця книга стане хорошою терапією. Бо Джанет, яку удочерила родина (з напівнатяків можемо здогадатися, що дитину просто вкрали зі сходів притулку, де її покинула рідна мати), здатна постояти за себе. В ній нема агресії, але є впертість і шалена цікавість до життя, тому маніпулювати нею в матері не дуже виходить. Тато, до речі, взагалі дуже фоновий персонаж в цьому творі. Втім, прийомна матір Джанет не стільки фанатична у своїй вірі, скільки охоплена почуттям власної значущості в релігійній громаді, тому віддає себе всю церковним справам, залучаючи до них і доньку. Але справи стрімко погіршуються, коли Джанет закохується в подругу і не ховається із цими почуттями від матері. Стараннями пастора та матері особисті почуття дівчини стають справами церковної спільноти, і нічого доброго з того не виходить. Отже, Джанет безжально пориває і з громадою, і з фанатичкою-матір'ю, через що опиняється на вулиці. Кажу ж, історія про дуже сильну духом дівчину із життєвим запасом оптимізму.

Ноги в руки, і гайда!, Арне Свінґен, Видавництво Старого Лева

10 з 10

Одна з тих концентрованих книжок, які за кілька сторінок встигають розповісти більше, ніж роман-товстунець. Книга, до якої подумки повертаєшся, навіть прочитавши та поставивши її на полицю.

Це історія норвезького хлопця на ім'я Ейрік, який несподівано опиняється із батьком в Берліні. Ні, це не звичайні канікули. І не просто пригоди тата й сина. Дорогою з Осло до Берліну батько знаходить в потягу книгу Франкенштейн, і віддає її сину, щоб той не нудьгував. Ейрік береться за читання: спочатку книга видається нудною, але потім затягує його і надзвичайно відгукується. Ейрік частково паралізований, переміщається на колісному кріслі, і мріє мати друзів, стабільність і батьківську любов. Потроху ми дізнаємося, чому Ейрік із батьком опинилися удвох в Берліні, чому Франкенштейн так вразив хлопця, і куди поділася його матір. Книга про щирих підлітків і надто самовпевнених дорослих. Про страшні помилки, які ніколи не виправити. Про те, що найкращими намірами стелиться дорога в пекло, і що в ім'я любові робиться дуже багато глупств і непоправних помилок.

Усе буде добре, завжди, Катлен Верекен, Видавництво Старого Лева

10 з 10

«Якби хтось розповідав мені, якою є війна, я б думала, що я б увесь час боялася. Ми справді боялися — інколи. Але здебільшого просто жили». На жаль, нам не потрібно читати книжки, щоб уявити собі, як це воно — коли війна маршовим кроком підступає під поріг твого дому. Нам не треба щемкої оповіді, щоб уявити собі виснажені обличчя біженців і людей, які втратили все. І авжеж, ми не потребуємо надмірної емпатії, щоб бодай уявити, як це воно — сидіти в укритті, під стінами якого розриваються і вибухають шматки летючої смерті.

Ця невеличка книга — про війну і біженство очима дівчинки, яку війна виштовхала із зелених галявин дитинства і покинула напризволяще на випаленому полі життя. Ось велика родина — діти, батьки, школа, родинні свята. Війна ще десь на околицях їхніх життів, огорнута плітками та наївними обіцянками самим собі: та ну, до нас не дістанеться. А потім стається те, що стається. Біженство. Вибухи. Смерть. Матір, яка вишукує по місту бодай хлібинку. Тато, який весь час повторює, що «треба лишатись», бо деінде ще гірше. Товарний потяг, напханий біженцями. Розділені, розпорошені родини. Це історія про першу світову війну, але вона вкотре доводить: обличчя війни потворне в усі часи, в усі епохи.

Найсильніший момент в книзі — коли головна героїня перед втечею з окупованого містечка встигає закопати свої скарби в землю: сукню, фотографії, дрібнички на спогад про подружок. І коли минає час, вона повертається додому, викопує ці скарби та роздивляється їх, співвідносячи силу спогадів, що зберегли в собі ці рештки минулого життя, і перелік втрат, що змінили те життя назавжди.

Лходзе. Південна стіна, Едвард Морган, видавництво TravelBook

10 з 10

Продовжую читати мою колекцію книжок про альпінізм. Цього разу «довгочит» про підкорення Південної стіни Лходзе. Ця книга унікальна, і ось чому: коли світ побачило перше видання, українські альпіністи, які ще в складі радянської команди прокладали один з найнебезпечніших альпіністських маршрутів на Лходзе, знайшли цілий ряд неточностей і моментів, які автор не до кінця прояснив — здається, він взагалі в першому виданні не згадував радянську експедицію. Наприклад, «забув» чи справді не знав, що українські альпіністи відзначилися чи не найбільшими досягненнями у підкоренні цієї найскладнішої стіни. Вони зв’язалися з автором. І той їх не просто почув, а дописав книгу, детально дослідивши та розповівши про видатну експедицію, в якій брали участь українці.

А загалом це детальний літопис — місцями дуже кривавий, місцями детективний — спроб підкорити Південну стіну Лходзе, включно із спробами містифікувати підкорення. Успіхи та трагедії (зокрема, саме на Південній стіні загинув легендарний Ежи Кукучка), історія гімалайського альпінізму і різних підходів до підкорення вершин, видатні альпіністи і ті кілька щасливців, які все ж досягнули вершини Лходзе, пройшовши найскладніший маршрут Південною стіною.

Таборові діти, Любов Загоровська, Видавництво Старого Лева

100 з 10

Книги Любові Загоровської - це мій порятунок від темряви. Пригадую, як читала при світлі свічок її першу книгу в цій серії - Моя УПА, в той перший суцільний локдаун наприкінці 2022 року, коли в Києві не було ані води, ані світла, ані мобільного зв’язку. Я трималась за ту книгу, бо читаючи її, розуміла, що навіть наш непроглядний чорний локдаун і близько не нагадував тих жахливих умов, в яких доводилося виживати хлопцям і дівчатам з УПА, а також всім тим, хто їм допомагав — по криївках, по схованках, в полях, в лісах, а іноді вже й по таборах і тюрмах.

Таборові діти — це неоціненна колекція свідчень людей, які дітьми, а то й немовлятами пережили примусове виселення, або вже народилися після вигнання з рідної хати — хто в тюрмі, хто в товарняку, хто на поселенні посеред тайги. Живі та об'ємні розповіді людей про те, як росіяни нищать, калічать, ламають долі, людей, родини, сам плин життя. Але разом із тим це вражаючі історії мужності - і найчастіше саме жіночої - завдяки якій виживали, виростали діти. І ці діти знали, хто вони і як опинилися на чужині.

Це книга, яку без перебільшення має прочитати кожен українець і кожна українка, щоб переконатися — або ми, або вони.

Життя хлопця, Роберт Маккеммон, видавництво Жорж

100 з 10

Одна з найкращих книжок, прочитаних цього року, з якою взагалі не хотілося прощатися. Життя хлопця — це історія маленького американського містечка Зефір очима хлопця на ім'я Корі, і, як і в кожній порядній хлопчачій історії, тут вигадка сплітається з правдою (на мою думку, тут все правда), віра — з дивами, а дорослішання — з умінням лишатися дитиною, не загубивши крила натхнення. Детектив, помножений на історії жителів містечка, їхні таємниці (брудні та страшні, пікантні та смішні), який переплавляється на книгу-епоху і книгу-дорослішання. Смішна, дотепна, чудова, повчальна, сумна, хлопчача, феміністична, натхненна книга про мрії: Корі від самого дитинства мріяв стати письменником, тому його здатність розповідати історії є важливою частиною «життя хлопця». Після таких книжок часто стається «читацький блок», бо серце читача прагне й далі читати щось настільки ж майстерно написане, але мені пощастило, адже на мене чекала ще одна неймовірна книга, і це…

Мене звуть Календар, Андріс Калнозолс, Видавництво 21

1000 з 10

Як же мене тішить, що полиці наших книгарень потроху заповнюються книжками латвійських авторів! А ця книга — розкішний подарунок читачам, я і не знаю, чи пощастить ще цього року здибати настільки глибоку, чудову, натхненну, щиру і щемку історію, від якої буде хотітися і плакати, і сміятися, а загалом залишиться дуже добре почуття. Історія, до речі, змусила, ще й посидіти над мапою Латвії, щоб відшукати містечко, де відбуваються події (назви на сторінках книги не зустрінеш, але за натяками, описами та околицями тепер знаю — це містечко Талсі в Курземе). Ця книга справді ди-во-виж-на. Розповідь ведеться від першої особи, це щоденник чоловіка на ім'я Оскарс, але всі його звуть Календарем, бо він вивчив напам’ять календар усіх латвійських імен. За це його запроторили до психічної лікарні. Отже, ми маємо справу з героєм, який, скоріше за все, має якісь ментальні розлади, що, втім, не заважає йому бачити світ в оптиці, налаштованій на людяність. Він не ідеалізує довколишніх, навіть священника, що ним опікується, ані власну матір, але разом із тим пронизливо і глибоко проникає у сутність речей і людей. А ще він творить божевільно-прекрасні для цього світу речі: як от супова кухня для бідних при церкві, або вистава, в якій головні ролі грають старі покинуті напризволяще самотні люди. Неймовірна книга, яку хочеться притулити до серця — якщо у вас десь там в серденьку сильно болить, то неодмінно так і зробіть. Це найкраща книга про надію і дружбу, яка мені траплялась у житті.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут