Читайте NV у Google
Вікторія Єсауленко: «Дива починаються з простих слів» (Фото: Cristalov/Depositphotos)
Сьогодні прості речі — найважливіші
Раніше в грудні ми шукали дива в гостях у рідних, у святкових фільмах, у передноворічних акціях. Але ось вже четверта зима війни, і ми звикли до темряви, холоду, тривог. До того, що свята — це вже не те, що колись. Але саме зараз, коли все навколо намагається нас зламати, слова набувають особливої ваги. Іноді одна фраза може зігріти краще за генератор, одне повідомлення — дати сил пережити ще один день. Коротко кажучи — стати дивом.
Диво перше: «Вибач»
Моя подруга Олена не розмовляла з матір'ю майже рік. Причина — нескінченні сварки про евакуацію. Мати відмовлялася їхати зі Слов’янська, Олена звинувачувала її в безвідповідальності, мати Олену — в панікерстві. Кожна розмова закінчувалася скандалом.
Після чергового масованого обстрілу Олена не витримала. Написала: «Мамо, вибач. За все, що наговорила. Якщо ти хочеш залишатися — залишайся. Але я буду поруч. Телефонуй будь-коли, я завжди візьму слухавку».
Мати відповіла за годину. Зателефонувала й плакала. Сказала, що боялася виглядати слабкою, що не хотіла бути тягарем. Тепер вони розмовляють щодня. Мати так і не евакуювалася, але принаймні вони знову разом — хоч і на відстані.
Війна загострює все, включно з конфліктами. Ми втомлені, виснажені, тому зриваємося на найближчих. Але саме в цей час «вибач» — це не слабкість. Це визнання того, що життя занадто коротке й непередбачуване, щоб гаяти його на образи.
Диво друге: «Дякую»
Андрій працює енергетиком у Києві. Після кожного обстрілу вони виїжджають відновлювати електропостачання, часто під ворожими дронами, у темряві, під дощем чи на морозі. Працюють по 16−20 годин на добу.
Саме зараз слова набувають особливої ваги
Минулої зими, після чергового блекауту, мешканці одного будинку зустріли бригаду оплесками й термосами з гарячим чаєм. Хтось приніс бутерброди, хтось — печиво. І кожен говорив: «Дякую. Дякую вам».
Андрій розповідав, що після тієї зустрічі бригада пропрацювала ще шість годин без перерви — з такими силами, ніби тільки-но приїхали. «Коли знаєш, що людям не байдуже, коли чуєш „дякую“ — розумієш, заради чого все це», — казав він.
Зараз багато людей роблять свою роботу в неймовірних умовах: медики, вчителі, комунальники, волонтери, військові. Часто — безкоштовно або за копійки. Наша подяка — це не просто ввічливість. Це визнання їхнього подвигу, який вони здійснюють щодня.
Диво третє: «Як ти насправді?»
Моя терапевтка Ірина ще й військова психологиня. Вона розповіла, що найважче зараз тим, хто «має триматися». Мобілізовані чоловіки, які не можуть показати страх. Дружини військових, які мають бути сильними для дітей. Переселенці, які «мають бути вдячними» за допомогу.
«Людина живе в постійній напрузі, але всім каже: „Все добре, тримаюся“. І коли хтось нарешті запитує: „Як ти насправді?“ — і вислуховує відповідь — це може стати порятунком», — каже Ірина.
Її клієнтка Оксана пережила окупацію Бучі. Після деокупації всім казала, що нормально, справляється. Тільки одна подруга сіла поруч і сказала: «Оксано, не треба зі мною триматися. Розкажи, як воно насправді».
І Оксана розповіла. Про кошмари, про те, що не може чути звуки вибухів, про страх виходити з дому. Розповіла, розплакалась — і вперше за місяці відчула полегшення. Подруга не давала порад, не казала «тримайся», просто обіймала та слухала. А потім допомогла знайти психолога Ірину.
Запитання «як справи?» зараз не може бути формальним. Якщо запитуєш — будь готовий почути правду. І витримати її.
Диво четверте: «Я пишаюся тобою»
Хрещеник моєї кузени, семикласник Максим із Харкова вчиться онлайн — коли є світло й інтернет. Коли немає — сидить у коридорі без вікон і робить уроки при ліхтарику. Оцінки впали, вчителі незадоволені.
Класний керівник міг би читати нотації. Натомість він написав Максиму особисте повідомлення: «Знаєш, я справді пишаюся тобою. Ти продовжуєш вчитися в таких умовах, в яких більшість дорослих давно б опустили руки. Оцінки — це не головне зараз. Головне, що ти не здаєшся».
Максим показав це повідомлення батькам. Мати розповідала, що син роздрукував його й повісив над столом. І коли особливо важко — перечитує.
Зараз багато дітей і підлітків живуть у стресі, який важко уявити. Вони намагаються бути сильними, дорослими, не показувати страху. Почути, що хтось пишається ними просто за те, що вони не здаються, — це може дати сили на місяці вперед.
Диво п’яте: «Я поруч»
Моя одногрупниця Марина втратила чоловіка на фронті в листопаді. Ми ще з однією одногрупницею, яка теж в Києві, поїхали до неї. Обійняли та сказали, як нам боляче за неї, що ця втрата нестерпна і її не заглушити нічим. Що ми готові допомогти, чим тільки зможемо. Що ми поруч, зараз і завжди, коли їй буде потрібно. Наревілися, звичайно, всі разом.
І вже потім Марина розповіла, що саме ці слова — «ми поруч» — були єдиними, які її не ранили. Всі інші намагалися якось «полагодити» ситуацію. Родичі й друзі чоловіка намагалися підтримати словами про героїзм, порадами «триматися заради дітей» і спробами відволікти. А їй просто потрібно було знати, що хтось буде поруч у цій розпуці, незалежно від того, скільки часу вона триватиме.
Коли людина переживає втрату, горе, травму, їй не потрібні поради чи спроби знайти «світлу сторону». Їй потрібно знати, що вона не залишена сама. «Я поруч» — це обіцянка присутності без умов і без тиску. Це визнання, що біль реальний і що ми готові бути свідками цього болю, скільки б часу це не тривало. «Я поруч» — це і є справжня людяність.
Диво шосте: «Ти не сам»
Мого двоюрідного зятя Олега мобілізували два роки тому. Перші місяці дружина дзвонила щодня і розмовляли довго. Потім дзвінки ставали все рідшими та коротшими. Олег думав, що вона втомилася, що їй байдуже.
Насправді Аня просто не знала, про що говорити. Боялася нагадувати про побутові проблеми — здавалося, що це дрібниці порівняно з тим, що він переживає на фронті. Боялася казати про свій біль, щоб не додавати чоловікові переживань.
Недавно вони нарешті поговорили відверто. Олег сказав: «Мені важливо знати, що ти поруч. Навіть якщо тобі теж важко. Особливо якщо важко. Кажи мені все — й про те, що зламався кран, і про те, що тобі страшно. Я хочу бути частиною твого життя, навіть на відстані».
Тепер вони зідзвонюються часто й Аня все каже чесно: про страхи, про втому, про дрібні радості. А Олег каже, що саме ці дзвінки тримають його. Бо там — його справжнє життя, до якого він повернеться.
«Ти не сам» — ці слова потрібні всім, хто на фронті, в окупації, в евакуації, у втраті. Нам потрібно знати, що нас пам’ятають, що чекають, що не забули.
Чому саме зараз?
Війна забирає багато чого. Але вона не може забрати головного — нашої здатності підтримувати одне одного словами. Іноді здається, що слова — це так мало. Що треба щось більше, вагоміше.
Але воїн на фронті, який читає повідомлення від рідних, знає, що слова — це не мало. Людина в окупації, яка чує по телефону: «Я тебе люблю, чекаю», — знає, що це не мало. Мати, яка втратила сина, і чує від близьких: «Я з тобою, я поруч», — знає, що це не мало.
Ця зима знову буде важкою. Але ми вже знаємо, що можемо пережити важке. Знаємо, що світло повертається після темряви, що тепло приходить після холоду.
Подаруйте комусь цієї зими цінні слова. Перепросіть, якщо винні. Подякуйте тим, хто тримає наш світ. Запитайте близьких, як вони насправді. Скажіть комусь, що пишаєтеся ним. Висловіть співчуття тому, кому боляче. Нагадайте, що людина, яка переживає важкі часи, не сама.
Це здається простим. Але зараз прості речі — найважливіші.
Зимові свята в Україні 2025 року — це не казка з американських фільмів. Це наша реальність, складна й болюча. Але дива все одно трапляються. Вони починаються з простих слів, сказаних від серця і в доречний момент людині, яка їх потребує.
Правова інформація. Ця стаття має винятково інформаційний характер і не замінює професійної психологічної консультації. NV не несе відповідальності за будь-які рішення, ухвалені читачем на основі матеріалів сайту.
Більше блогів тут