Між багатими і бідними. Куди нас заведе нерівність?
Читайте NV у Google
Зростання напруженості в світі, соціальні потрясіння і протести змушують в черговий раз звернутися до теми нерівності, як, можливо найбільш значущому факторі, що лежить в основі багатьох проблем
Зростання напруженості в світі, соціальні потрясіння та протести — змушують вчергове звернутися до теми нерівності, як, можливо найбільш значимого чинника, що лежить в основі багатьох проблем.
Річард Вілкінсон і Кейт Пікетт ще 10 років тому (в книзі The Spirit Level… «Рівень духу: чому рівніші суспільства майже завжди почуваються краще») вивчали соціальні наслідки нерівності та як соціальні умови впливають на різні соціальні параметри, наприклад — здоров’я. Базуючись на величезній кількості статистичних даних, вони стверджують, що серед розвинених країн, суспільства з більшим рівнем рівності і з меншим розривом у доходах між багатими і бідними — щасливіші і здоровіші, ніж суспільства з більшою різницею в розподілі багатства, навіть якщо ці суспільства є номінально багатшими.
Хоча бідність сама по собі корелюється з такими соціальними проблемами, як злочинність, ожиріння, підліткова вагітність, і т.п. Вілкінсон і Пикетт показали, що соціальний добробут не стосується самого по собі доходу на душу населення.
Вони стверджують, що нерівність однаково негативно впливає на всі верстви суспільства. Психічне здоров’я, рівень насильства і наркоманії, навіть тривалість життя залежать від психо-соціального стресу, викликаного розривом у рівні доходів і рівнем тривоги. Наслідки нерівності не обмежуються бідними. Все більше досліджень показують, що нерівність пошкоджує соціальну тканину суспільства в цілому.
За даними ООН, з часу глобальної фінансової кризи в 2008 році число мільярдерів збільшилася більш ніж удвічі. За даними фінансової групи «Кредит Свісс», на нижню половину жителів планети в середині 2019 року припадало менше 1% загального світового багатства, в той час як найбагатші 10% володіють 82% світового багатства, а одні тільки перші 1% володіють 45%.
Є правда, і позитивна тенденція на зменшення абсолютної бідності в світі. Сьогодні, на частку нижніх по доходу 90% населення припадає 18% світового багатства, у порівнянні з 11% в 2000 році. Але ця тенденція не перекривається зростанням диспропорції в розподілі багатства.
У бідних країнах економічне зростання продовжує відігравати важливу роль у підвищенні рівня життя. Підвищення матеріального рівня життя позитивно впливає як на об'єктивні показники, на кшталт тривалості життя, так і на суб'єктивні, на зразок відчуття щастя. Але в міру того, як країна переходить до категорії багатих і розвинених, вплив зростання доходів падає. Як тільки ви досягли певного рівня добробуту, починає рости рівень тривоги, і все змінюється.
Наприклад, тривалість життя. Для бідних країн ми бачимо різке зростання тривалості життя в міру підвищення економічного рівня. Потім для країн із середнім доходом збільшення тривалості життя сповільнюється. У міру зростання стандартів життя і того, як країни стають багатшими, зв’язок між економічним зростанням і тривалістю життя слабшає. І нарешті для багатих країн вона остаточно зникає, зростаюча крива стає горизонтальною. Це говорить про те, що для розвинених країн нарощування багатства перестає давати внесок у тривалість життя.
Варто ще раз згадати дослідження французького економіста Томаса Пікетті («Капітал в XXI столітті»). Пікетті доводить, що сучасні політичні та економічні дисбаланси є прямим наслідком існуючої системи фінансового капіталізму. Дефект від початку вбудований всередину системи і закладений у принципах сучасної моделі ринкової економіки.
Головний висновок Пікетті полягає в тому, що в умовах політично необмеженого вільного ринку дохід на капітал (рента) завжди перевищує зростання реальної економіки. Іншими словами, межею економічного зростання в сучасній ринковій моделі є не обмеженість ресурсів або продуктивних сил, а концентрація капіталу.
Наприклад, на початку ХХ століття, концентрація багатства в Англії і Франції досягла граничного рівня. В руках 10% населення було зосереджено 80−90% власності, а 1% контролював 50−60% загального багатства. Мені здається, що це був один з основних чинників зростання соціальних і політичних протиріч, які привели до революцій і воєн ХХ століття.
У 50−70-ті роки частка загального багатства під контролем 10% населення знизилася майже до 60%, а частка 1% населення впала удвічі, до 30%. Після Другої світової війни майнова нерівність в Європі безпрецедентно у відомій історії знизилася, що призвело до утворення великого середнього класу.
Після 1980 року нерівність в доходах росла швидко в Північній Америці, Китаї, Індії і Росії і помірно в Європі. На Близькому Сході, в Африці на південь від Сахари і в Бразилії нерівність в доходах залишалася дуже високою.
Пікетті вважає, що єдиним мирним виходом зі становища, якесформувалося на початку 21-го століття — є запровадження глобального податку на багатство. Наприклад, капітал, що зберігається в податкових гаванях, значно зріс починаючи з 1970-х років і в даний час складає більше 10% від світового ВВП за найскромнішими оцінками. І без усвідомлення небезпеки ситуації (на яку накладаються екологічна криза, глобальна пов’язаність і, одночасно, крихкість світу і т.п.), без готовності еліт піти на самообмеження, я думаю, глобальних потрясінь не уникнути.
Різниця в рівні нерівності особливо помітна між Західною Європою і Сполученими Штатами: в цих регіонах рівень нерівності був схожим в 1980 році, але різко відрізняється сьогодні. Якщо в 1980 році частка 1% найбагатших становила близько 10% загального багатства в обох випадках, то до 2016 року в Західній Європі вона зросла лише до 12%, тоді як в Сполучених Штатах злетіла до 20%. У той же час, в Сполучених Штатах частка нижніх 50% за рівнем доходів скоротилася з більш ніж 20% в 1980 році до 13% в 2016 році.
Недавні протести в штатах також мають стосунок до нерівності (на додаток до всіх інших факторів). У США білі сім'ї мають значно більше багатства, ніж сім'ї афроамериканців. Середній дохід для домогосподарств афроамериканців становить трохи менше 60% від доходу домогосподарств «білих». Рівень бідності для афроамериканців становив 20,8% у порівнянні з 8,1% для не-іспаномовних білих. Обидві цифри мали тенденцію до зниження під час економічного відродження останніх років.
У 2016 році в світі, представленому Китаєм, ЄС та США, загальна частка верхнього 1% за рівнем майна досягала 33%. При сценарії, який зберігає поточні тенденції, частка верхнього 1% за рівнем майна досягне 39% до 2050 року, в той час як верхній 0,1% володітиме майже таким же об'ємом майна (26%), що і весь середній клас (27%).
Коли багатство сильно сконцентроване, суспільство просто не в змозі усвідомити не тільки його розміри, а й саме існування багатства. Воно його не «бачить» і починає шукати інші інструменти вирішення проблеми загальної бідності.
Пол Кругман коментуючи роботу Пікетті, погоджується з тим, що з початку фінансової кризи прибутку корпорацій зросли, в той час як заробітна плата працівників не піднялася.
В останні десятиліття в світі відбувається стрімке знищення середнього класу, як основи ліберальної демократії західного типу. Більш того, епоха зростання і стабільності залишилася позаду, і в даний час є всі умови для відродження кланового, патримоніального капіталізму з дуже високим рівнем нерівності, яке при сучасній системі буде тільки збільшуватися.
Більшість населення (особливо молодь) як в США, так і в багатьох інших розвинених країнах розуміють, що вони не будуть багатшими і успішнішими ніж їхні батьки. І це радикальна відмінність від попередньої епохи, коли люди чекали поліпшення свого життя в майбутньому. Так, рівень доступу до якихось благ зростає (але пов’язано це насамперед зі зміною технологій, а не соціальних відносин), але перспективи майбутнього — стають все похмурішими. Більш того — це майбутнє несе для переважної більшості населення відчуття страху і невпевненості, а не очікування процвітання і поліпшення життя. І саме з цими очікуваннями — грають популісти на різних континентах.
І ця ситуація накладається на глобальну кризу еліт — які не здатні впоратися з наростаючими викликами і протиріччями, але при цьому, не готові поступитися своїми привілеями і перевагами.
Тому специфіка нинішнього моменту ще і в тому, що розпадається традиційна соціальність. Тобто колишні соціальні договори — не діють. А нових ще толком немає. Але є зобов’язання — і вони переважно односторонні. Тобто системні вигодоодержувачі, можна їх умовно називати елітами, але тут відбувається радикальний розрив з елітами як вони склалися в усякому разі в епоху модерну, тому що вони в односторонньому порядку позбулися своїх соціальних зобов’язань, при цьому перенісши витрати на якесь соціальне «спільне». До того ж, у багатьох країнах виносяться «за дужки» реальні механізми ухвалення рішень (тут і криза представницької демократії, і національних держав, і підстави для популістської критики бюрократії Євросоюзу і т. д.). Системи соціального управління стають ніби все більш віртуальними, але при цьому розподіленими. Але при цьому, система вимог й інструментів контролю залишається колишньою, за небувалого збільшення технічних можливостей контролю.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ