Любов до батьківщини без наслідків. Чи можна працювати з діаспорою
Читайте NV у Google
Коли кажуть «працювати з діаспорою», уявляють готову спільноту, до якої треба лише правильно достукатися
Соціолог Роджерс Брубейкер показав, що це помилка на старті: діаспора — не даність, а радше претензія й проєкт, вона не існує сама собою, її щоразу треба збирати з розсіяних людей, інакше вона просто розчиняється в чужих суспільствах. Для нас це не абстракція: за кордоном лишається від п’яти до восьми мільйонів українців, а частка тих, хто «точно планує повернутися», за два роки впала з 50 до 20%. Вікно, коли ці люди ще відчувають Україну своєю країною, зачиняється просто зараз, на наших очах.
Поруч з нами Польща, яка має натхненну історію роботи з діаспорою, щоправда, давно, ще під час розквіту національних держав. Понад сто двадцять років, поки Польщі не існувало на мапі, її діаспора тримала саму ідею держави живою, а коли трапився шанс, і відродила її: піаніст Ігнацій Падеревський особисто переконав президента Вілсона внести незалежну Польщу тринадцятим пунктом його програми. На заклик Падеревського понад двадцять дві тисячі поляків зі США пішли добровольцями в «Блакитну армію», яка воювала за польські кордони. Діаспора виявилася стратегічним резервом нації - тим, що лишається, коли вдома все втрачено.
Діаспора виявилася стратегічним резервом нації
Вірмени — не менш цікавий випадок з точки зору зміни підходів до національної держави. Їхня діаспора, зцементована пам’яттю про геноцид 1915 року, стала однією з найпотужніших у світі: близько двох мільйонів у США, впливове лобі ANCA, яке добилося визнання геноциду й обмежень на військову допомогу Азербайджану. Але з часом вона зробилася радикальнішою за саму батьківщину. Коли уряд Вірменії підписав мир з Азербайджаном — в сьогоднішньому світі real politik, діаспора назвала це «узаконенням етнічної чистки», тобто відкинула компроміс, наслідки якого лягають на тих, хто лишився в країні. Бенедикт Андерсон називав подібне «націоналізмом на відстані»: любов до батьківщини без відповідальності за наслідки, бо платити за неї доведеться не тобі. Трохи знайомо, правда?
А втім, найближчий приклад у нас під рукою, свій власний. Українська діаспора Канади, майже півтора мільйона людей, понад століття тримала мову, церкву й пам’ять живими без жодної вказівки з Києва — через двомовні школи, парафії та громади. І коли радянська Україна про Голодомор мусила мовчати, саме діаспора зібрала свідчення, поставила перші пам’ятники й доти тиснула на чужі парламенти, аж доки у 2008-му Канада першою у світі визнала Голодомор геноцидом. Тобто працює це не в теорії: таку діаспору ми вже колись виростили, тільки, здається, забули як.
Що з цього має робити Україна зараз? Головний висновок досліджень простий: діаспору вирощують, а не гукають, і повернення сьогодні тримається радше на роботі, житлі та перспективах, ніж на патріотичних гаслах. Тому завдання держави не так переконати, як дати людині причину повертатися.
Робочі приклади давно є. Ірландія, у якої за кордоном живе більше людей, ніж удома, перетворила еміграцію на актив: у 2014-му створила першу у світі посаду міністра з питань діаспори, ухвалила стратегію Global Irish, а роком раніше провела «Велике зібрання» — цілий рік запрошувала розсіяний світ додому, і це дало реальні гроші. Від туризму.
Ізраїль пішов далі й просто конструює прив’язку в наступному поколінні: програма Birthright від 1999-го безкоштовно привозить молодих євреїв діаспори на десять днів, щоб вони емоційно прив’язалися до країни, і саме її як зразок брали ті ж ірландці. Спільне тут одне: держава сама будує точки контакту — школи, поїздки, подвійний зв’язок, право голосу, — замість чекати, поки діаспора про неї згадає.
Але перш ніж будувати ці точки контакту, варто прибрати ті, що вже є, зі знаком мінус. Держава, яка хоче втримати діаспору, не може, водночас, поводитися з нею як зі зрадниками. Треба прийняти як аксіому, що вони так само «наші», можливо, не такі чесні з Україною, можливо, не такі відповідальні, можливо, просто боягузи — якщо говоримо про чоловіків (бо до жінок з дітьми взагалі не може бути жодних претензій). Але політика — це завжди мистецтво раціонального, коли треба думати — а як вигідніше зробити для спільноти, як можна використати потенціал, щоб збагатити країну, а не послабити.
Ми звикли думати про діаспору як про ресурс, який держава має видобути, — гроші, лобі, тиск. Але біженці, що виїхали, це ще й найчесніший аудит самої держави: люди, які тепер щодня порівнюють, як тут і там лікують, учать, як поводяться чиновники. І кожна родина, що вирішує не повертатися, виносить державі тихий вирок — вона поки не варта повернення. Тому діаспору не повертають кампаніями. Її повертає те саме, чим держава втримує й тих, хто лишився, — справедливість і спроможність, країна, у яку є сенс їхати назад.
Текст опубліковано з дозволу автора