Україна — на цьому боці. Про поворот у поглядах Туска
Прем’єр Польщі Дональд Туск виступив як свідок і лідер своєї епохи, а не як політик за рік до виборів
Публікується з дозволу редакції. Вперше публіковано на Sestry Шлях додому
Коли Дональд Туск вийшов на сцену познанського Impact, він міг зробити те, чого очікують від прем'єрів на бізнес-конференціях: похвалитися зростанням ВВП, оголосити про приголомшливі інвестиції, навести вражаючі цифри. Натомість він сказав: «Дуже приємно знати, що є місця і є люди, де досі вірять у силу думки й силу етики». І виголосив лекцію з політичної філософії.
Щоб зрозуміти, чому він зробив це саме зараз і саме так, треба звернутися до історії, повернутися до грудня 2023 року. Тоді в експозе Туск був проукраїнським у риториці, але одразу додав застереження: «Повна заангажованість Польщі на користь України не може означати відсутності щирої, доброзичливої рішучості, коли йдеться про польські інтереси, про інтереси польських підприємців, водіїв і фермерів». Протягом кількох місяців кожне речення про Україну зважувалося з огляду на рейтинги на сході країни та настрої електорату, який на попередніх виборах голосував за «Конфедерацію».
Влітку 2024 року баланс порушився. Коли український міністр закордонних справ Дмитро Кулеба під час «Кампусу Польща» в Ольштині сказав, що історію краще залишити історикам, Туск різко відреагував: «Україна не стане членом ЄС без згоди Польщі». І додав: «Україна має зрозуміти, що вступ до Європейського Союзу означає вступ у простір стандартів політичної та історичної культури. Доки з боку України не буде поваги до цих стандартів, Україна, безсумнівно, не стане членом європейської родини». Жорсткий ультиматум, розрахований на внутрішню аудиторію.
Поворот настав чотири місяці потому
Поворот настав чотири місяці потому. У січні 2025 року, після зустрічі із Зеленським у Варшаві, Туск вже говорив інакше: «Ми будемо працювати разом з Україною та нашими європейськими партнерами — і це беззастережно — над прискоренням, наскільки це можливо, процесу вступу».
Слово «беззастережно» було прямою відповіддю на власні слова, висловлені в серпні. Щось змінилося.
Змінилися факти. Прилетіли дрони. Двадцять російських дронів над польською територією — і те, що звучало як далека геополітика, стало внутрішньою справою. Трамп показав решту: стаття 5 НАТО варта стільки, скільки варта воля людини в Білому домі, яка розмовляє з Путіним без союзників за столом. Туск зіткнувся з тією самою логікою потенціалів, яку за кілька місяців він буде руйнувати на сцені в Познані — і зрозумів, що обережність щодо України вже не є тактикою. Вона стала ризиком.
Промова в Познані — це не запис еволюції поглядів. Це відповідь на зміну розкладу сил.
Західний істеблішмент протягом трьох десятиліть розвинув витончену систему ігнорування невимірюваних факторів. Мали значення потенціали: ВВП, кількість боєголовок, виробничі потужності оборонної промисловості. У цій оптиці розпад Радянського Союзу був аномалією, «Солідарність» — сентиментальністю, а Україна після лютого 2022 року — програною справою. Туск неввічливо сперечався з цією логікою. Він показав, де вона бреше — і мав два докази.
Польща 1989 року. «Люди похитували головами, коли ці групи мрійників говорили: це можливо, свобода і незалежність — це не лише слова з підручників, що описують далеке минуле, свобода, незалежність, добробут можуть бути також польською реальністю».
Тридцять сім років потому ВВП перевищив трильйон доларів. «Наша економіка на той момент, у 1989 році, коштувала приблизно 67 мільярдів доларів».
Жоден прогноз цього не передбачив, бо жодна модель прогнозування не вміла оцінити волю до змін.
Україна 2022. «Протягом останніх кількох десятків місяців я також чув від багатьох, здавалося б, мудрих людей, безперечно важливих людей, що Україна не має жодних шансів у війні з Росією, що перемога може бути лише одна, адже потенціал…», — сказав Туск.
А Київ твердо стоїть. Фронт не зламався. Не тому, що Захід надав достатньо зброї — бо не надав, принаймні невчасно і не в належному обсязі. А тому, що рішучість змінює рівняння.
У цьому місці Туск перестає бути політиком і стає свідком історії. Він розповідає про те, що пережив сам — про те, як у часи його головування в Європейській Раді один за одним співрозмовники переконували його, що єдиною ефективною відповіддю на міграційну кризу, пандемію, хвилю популізму є уряди сильної руки. Що ліберальна демократія втратила здатність захищати власні кордони. Дійсно, багато що вказувало на те, що це так — визнає він. І додає, що тоді хтось нагадав йому слова Арендт: речі стають незворотними лише тоді, коли люди починають вірити, що вони незворотні.
Туск пройшов через Брюссель, бачив механізми влади з відстані кількох сантиметрів.
«Я пам’ятаю наші розмови, сповнені побоювань і песимізму», — каже він, називаючи Тімоті Снайдера та Івана Крастева як співрозмовників тих років. Цинізм, що видає себе за реалізм, він знає зсередини. Тому цим цинізмом його важко переконати.
Найважче сприйняти у його промові слово «диво» — вжите на бізнес-конференції щодо солідарності з Україною. «І раптом це знову сталося в моєму житті — адже це не було перше диво — коли цілі народи та держави змогли сказати: ні, порядність, солідарність, свобода людини, право на незалежність важливіші за цинічний бізнес чи суто силову конфронтацію». Говорить це до зали, повної людей, які професійно мислять у категоріях прибутку.
«Наскільки ж легше було б продовжувати бізнес із Росією, газ, нафта, закрити очі, вдавати, що не бачиш проблеми Донбасу, Криму», — каже він. Солідарність мільйонів поляків, які приймали біженців у 2022 році, не була раціональною у вузькому, економічному сенсі. Вона була людською. І виявилася ефективною — політично, військово, морально. «Цей український урок показує ще одну дуже важливу річ: там, де народжується солідарність між людьми, добро завжди сильніше за зло».
«Українці сьогодні віддають життя за те, чого вдалося досягти полякам. І я говорю тут не лише про добробут чи безпеку, а насамперед про свободу, бо Європа — це континент свободи. Європа — це аксіологія, а не організація».
Спільний ринок нічого від тебе не вимагає, крім сплати внесків. Спільнота цінностей вимагає рішень — у моменти, коли рішення коштують дорого.
Кордон Європи пролягає не за договорами, а за готовністю до опору. Україна — на цьому боці. Вже давно.
«Я не кажу тут про християнське підставлення другої щоки. Навпаки. Я кажу про те, що треба завжди твердо і безкомпромісно захищати цінності, які роблять нас людьми в найглибшому сенсі цього слова», — сказав Туск.
Демократія, яка не здатна захистити себе, є лише декорацією. Демократія, яка захищається авторитарними засобами, перестає бути собою. Між цими двома прірвами лежить вузька стежка. Центральна Європа знає її краще, ніж Захід, бо заплатила за це знання конкретну ціну — не в академічних дебатах, а роками.
Андрій Почобут, польський журналіст з Білорусі, засуджений режимом Лукашенка до восьми років в’язниці, а також Світлана Тихановська, лідерка білоруської опозиції у вигнанні, є для Туска чимось більшим, ніж символами.
Це люди, які роблять те, що робили поляки у вісімдесятих: стоять «начебто на втраченій землі» і не здаються.
Почобут просидів п’ять років. Він готовий повернутися до Білорусі, хоч і ризикує черговим ув’язненням. «Я глибоко вірю, що це має сенс, що рано чи пізно перемога буде на нашому боці, на боці свободи й чесності», — цитує його Туск. І додає, що коли він розмовляє з лідерами Європи, всі кажуть одне й те саме: ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.
«В мені щодня відроджується віра, що завжди, коли ми розуміємо, що треба бути сильними, добро стає сильнішим за зло».