Як Великій Британії вибратися з ями, яку вона собі викопала
Країна не зможе вибратися з ями, яку сама собі викопала, якщо не покінчить із п’ятьма «священними коровами»
З огляду на відчайдушні спроби прем'єр-міністра Великої Британії Кіра Стармера утриматися при владі, незважаючи на величезні втрати його партії на місцевих виборах цього місяця, не дивно, що настрій у країні погіршується. Багато хто тепер задається питанням, чи не стала Велика Британія просто некерованою, маючи на увазі, що нинішній економічний склероз буде тільки посилюватися.
Але, керуючись принципом «ніколи не втрачати можливості отримати користь із кризи», я все ж бачу шанс для когось виступити вперед і запропонувати сміливе бачення майбутнього країни. Як я пояснював у грудні минулого року, у Великої Британії справді є деякі переваги, але вона не зможе вибратися з ями, яку сама собі викопала, якщо не покінчить із п’ятьма «священними коровами» — проблемами, від вирішення яких Британія більше не може відкладати.
Одним із позитивних моментів, як я зазначав, стало помітне поліпшення економічної ситуації у Великому Манчестері за останні 15 років — результат, що набув нової актуальності завдяки зростанню популярності його мера Енді Бернхема як потенційного суперника Стармера в Лейбористській партії. Як показують щорічні дані про регіональну валову додану вартість, Великий Манчестер — а не тільки сам Манчестер — значно перевершив загальні показники економіки Великої Британії, яка зростає майже втричі швидше, ніж Лондон.
Одне з таких питань — житло
Бернхем заслуговує великої вдячності за це. Хоча він і не ініціював усіх заходів, що лежать в основі відносного успіху Манчестера, він скористався можливостями, які ці заходи створили. Він має рацію, вказуючи на своє місто як на доказ того, що інші важливі регіони коли-небудь зможуть домогтися такого ж успіху. Прискоривши передачу повноважень регіонам — включно з контролем над певними важелями, від яких центральний уряд не хотів відмовлятися — майбутній національний уряд міг би створити умови для національного відродження.
Другим позитивним моментом стало відставання лондонського ринку житла порівняно з іншою частиною країни. Продовження цієї тенденції означало б, що деякі проблеми, пов’язані з соціальною і географічною нерухомістю, вирішуються самі собою. Що більше можливостей у британців за межами недоступного лондонського мегаполісу, то краще.
Але навіть якщо ці тенденції збережуться, Великій Британії знадобиться національний лідер, який не боїться розв’язувати найскладніші економічні завдання і не одержимий щоденними сигналами, які виходять із соціальних мереж, опитувань громадської думки та «вестмінстерської бульбашки». Рішучість у питаннях, які справді мають значення, не тільки не завдасть політичної шкоди, а й дасть поштовх економічному зростанню і призведе до поліпшення рівня життя людей.
Одне з таких питань — житло. Чому жоден уряд Великої Британії не дослухався до поради економістів і не реформував систему, щоб оподатковувати саму землю, а не те, що на ній розташовано? Ця одна зміна могла б реструктурувати весь ринок житла, спричинивши бум будівельної діяльності, який, своєю чергою, зміцнив би економічну впевненість у ширшому сенсі.
Друге важливе питання — в якому заслуговує на визнання інший суперник Стармера, Вес Стрітінг — стосується торгівлі з Європою. Навіть якщо Велика Британія не повернеться до Європейського союзу, максимально зблизитися з континентом — це очевидно. Брекзит має явні і негативні наслідки, що тривають, в плані торгівлі, інвестицій, пропозиції робочої сили та інших питань. За винятком «Реформ Великої Британії» (правої популістської партії Найджела Фаража), ніхто більше не сприймає всерйоз юнацькі нападки на ЄС.
Третьою проблемою, яку необхідно терміново розв’язати, є «потрійний замок»: вимога, щоб державні пенсії щорічно підвищувалися «відповідно до інфляції, зростання заробітної плати або на 2,5% — залежно від того, що вище». Чому політики всіх основних партій так бояться змінити це безглузде правило?
Щоразу, коли я ставлю це запитання, мені відповідають, що це було б несправедливо, непосильно з фінансового погляду або рівносильно політичному самогубству (пенсіонери — найнадійніший та найактивніший електорат). Але я відмовляюся вірити, що досить талановитий політик не зміг би обґрунтувати необхідність реформи. Зрештою, як ми можемо очікувати від молоді оптимізму щодо своїх економічних перспектив, коли вони не можуть дозволити собі придбати житло і змушені платити більше податків для захисту літніх виборців, 74% яких володіють своїм житлом повністю (без іпотеки)?
Нарешті, хіба не було б чудово, якби Лейбористська партія — традиційний захисник робітничого класу — стала тією партією, яка нарешті розв’язала б проблему видатків, що зростають, на соціальне страхування (четверта за значущістю проблема) і Національну службу охорони здоров’я (п’ята)? Як я зазначав раніше, із соціальними виплатами так легко маніпулювати, що наразі мільйони людей претендують на кілька видів допомог і отримують річний дохід, що перевищує той, який вони заробили б, працюючи на мінімальній зарплаті. Ба більше, Національна служба охорони здоров’я вже давно споживає щораз більшу частку ВВП, не маючи при цьому жодних видимих результатів.
Будь-який політик, який візьметься за розв’язання цих проблем із належною амбітністю, викличе масове зростання цін на довгострокові облігації Великої Британії, супутнє зниження витрат на довгострокове кредитування, переоцінку в бік підвищення британського фондового ринку і такий необхідний імпульс для ділової та споживчої довіри. Можливість є. Великій Британії потрібен лідер, готовий нею скористатися.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено
Copyright: Project Syndicate 2026