Нове покоління не повинно озиратися на родові травми
Що в історії України пішло не так, чому українці розрізнені, не довіряють один одному та в більшості не готові брати на себе відповідальність?
В США, де я зараз учусь, ми з іншими відповідальними студентами постійно займаємося соціальним активізмом. Ми знаємо, що маємо право бути за столами, де вирішується наше майбутнє, та наполягаємо на важливості участі учнів на всіх рівнях влади.
Вся наша діяльність — локальна самоорганізація. Найкраще, що роблять наші батьки, — не заважають. Ми організовуємося самі — і все працює!
Пару місяців тому я змогла задати питання декільком видатним українцям, чому в Україні слабо розвинена низова громадянська самоорганізація. Мені зацікавило, що в історії України пішло не так, чому українці розрізнені, не довіряють один одному та в більшості не готові брати на себе відповідальність.
Аналізуючи глибокі відповіді, можна сформувати дві гіпотези причин слабкої самоорганізації в Україні на низовому рівні: колоніальна і посттоталітарна травми.
Колоніальна травма
В довгий період засилля метрополій кращі й відповідальні українці (еліта) їхали на службу до Варшави, Відня, Москви. Це призвело до того, що місцеві еліти не були сформовані, регіональні лідери були слабкими та державне мислення на регіональному рівні не формувалось.
Відсутність досвіду власної державності також призвела до слабкості інститутів. Як результат, інституції, у тому числі інститут самоорганізації, не мають за собою «довгого сліду» та мають низьку довіру у суспільстві. А в суспільстві, де немає довіри та не практикувалася співпраця, не формувався соціальний капітал, важливий для побудови державності.
Ухвалення стратегічних рішень було історично перенесено з національного дискурсу в метрополійний. Як результат, в українському суспільстві не був сформований управлінський досвід, бо він був тільки в імперських панівних культурах. Це призвело до того, що більшість українців не мали спроможності управляти будь-чим, що виходить за межі сім'ї. Освітня система сучасної України не впоралася з цим завданням і в останні 30 років.
Посттоталітарна травма
Викорінення нації через Голодомор, Гулаг, наслідки Другої світової війни, насильницьке переселення народів та хвилі еміграції призвели до того, що українці виживали саме через «соціальне дистанціювання» («моя хата з краю»). При цьому кожен діяв сам за себе.
Довіряти було небезпечно, але все ж було необхідно для виживання. Так вкоренилася культура довіри до вузького кола «своїх», була вбита культура меритократії та розвинуті непотизм та кумівство. Це призвело до феномену відсутності «спільноти спільнот» — довіра до «свого» не була транзитивною та не делегувалася ширшій громаді.
Радянська влада заважала суспільним рухам знизу та була основною загрозою їм. Спроби відновлення громадянського суспільства відразу припинялися у різний спосіб. «Не висовуйся» (тобто не будь активним — хіба що тобі це підкажуть) та «инициатива наказуема» були основними принципами виживання українців та також зменшували базову довіру. Лідерська спроможність щодо колективної спільної відповідальності як інгредієнта культури не формувалась.
Я особисто розумію, що ці травми прийшли до нас з минулого та глибоко засіли в ДНК українця. Євген Глібовицький навіть каже, що «коли ми маємо накладену одну травму на другу, то ми не тільки є уражені, ми не бачимо виходу з ситуації».
Може, й так. Але я народилася вже в незалежній Україні. Виявляється, що за 15 років мого життя старше покоління зробило багато, але недостатньо, щоб дивитися в майбутнє, а не озиратися назад, на наші родові травми.
Тай й не хочеться озиратися. Мені більш імпонує ідея, що модернізація країни це «як їзда на велосипеді: треба невпинно крутити педалі». Нею неможливо займатися тільки на Майданах — це щоденна громадянська робота.
Згодна з Мирославом Мариновичем, який каже, що нам потрібно пройти свій розрив історичної тяглости: «Старий цикл завершиться тим, що в українському „коктейлі“ віджилих концепцій вибродить нова ідея, яка дасть початок новому циклові».
Так от я само про нову ідею і про велосипед, в якому нам потрібно крутити педалі. Я — про «суспільство небайдужих людей, для котрих цінністю є свобода, а запорукою свободи є відповідальність», як каже Лариса Денисенко.
Я — про нове покоління, про моє покоління. Як зауважила Елла Лібанова: «за роки незалежної України народилося 13,2 мільйона дітей», у тому числі я. Наше покоління повинно бути готовим взяти майбутнє України в свої руки і точно не відати його «сусідам». Але це покоління ще треба підготувати. Згодна з Олександром Сушко, що це «спільне завдання політичного класу, інтелектуалів та лідерів бізнесу», але це й завдання для самої молоді також.
Дайте прочитати цей текст своїм дітям-підліткам. Якщо вони зрозуміють, про що я тут кажу, та побажають долучитися, нехай звертаються до мене — нам потрібно підвищувати швидкість на нашому велосипеді, адже смуга для розгону дуже коротка.
«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ