Історична точка неповернення: новий суспільний договір для України

У 1942 році, коли Друга Світова війна була у самому розпалі, ще не відбулися Сталінградська битва, битва на Курській дузі та Нормандська повітрянодесантна операція, у Великій Британії вже скликали конференцію міністрів освіти країн-союзниць. На ній обговорювали питання відновлення європейської системи освіти після перемоги як запоруки відродження і сталого розвитку Європи. Ще тривала війна, а вже будувалися плани про правильне урядування й відбудову регіону в мирному житті. Й ці заходи, напевно, були вчасними, бо західний світ таки відбудувався, фашизм був засуджений, винні покарані й репарації виплачені. Щоправда, це не вберегло Європу від війн у майбутньому.

Тож і для України вже час започаткувати публічний дискурс під назвою «Новий суспільний договір для України», присвячений трансформації суспільних та державних інститутів у повоєнному мирному житті. Це засвідчує, по-перше, стійкість нашого суспільства та сміливість будувати тривалі плани на майбутнє, а по-друге, рівень суспільного усвідомлення значущості теперішнього історичного моменту й тих шансів, які він відкриває.

Ідея суспільного договору виникла в епоху Просвітництва, коли носієм суверенітету став не монарх, а народ. Тоді постав ряд додаткових питань: заради чого існувати державі, чи це єдина форма безпечного співжиття людей, що таке добре управління, як виражається воля народу, чи на неї можна впливати?

Аби пояснити і функціонально поєднати такі потужні за своїм легітимаційним потенціалом поняття як народ, його суверенітет, воля, державні функції, з’явилася теорія суспільного договору. Звісно ж, його ніколи не існувало як реального контракту, підписаного громадянами, хоч Джон Роллз у роботі «Теорія справедливості» й проєктує таку уявну ситуацію й вибудовує на ній теорію справедливого соціального устрою.

Цей момент біфуркації має стати частиною реальної української історії

Суспільний договір — загальний філософський концепт, який, спираючись на офіційні документи (конституцію, наприклад, чи рівні їй за значущістю правові акти), існуючі правові традиції, практики урядування, культурно-світоглядні налаштування щодо питання влади, національну історію, пояснює, заради чого людям, що зібралися на певній території, жити і взаємодіяти разом. Чим вони відмінні від інших? Чого їм прагнути у майбутньому? Як легітимно реалізувати запит на зміни?

Сам факт формування дискурсу про новий суспільний договір для України засвідчує, що ми усвідомлюємо перебування нашої суспільної системи в точці біфуркації. У синергетиці це момент, коли система здатна кардинально змінити режим свого функціонування. Точка біфуркації є також точкою неповернення: пропустивши момент якісної динаміки, система потрапляє в новий цикл інерційного існування. І те, що в мить неповернення було легким та досяжним, вже стає складним і непідйомним. Саме навколо таких точок неповернення потім розгортається дискурс альтернативної історії: а що, якби все склалося інакше…

Для розвитку соціальної системи проґавлені моменти неповернення теж важливі. Навколо них формуються наративи памʼяті, а це сприяє вірогідності скористатися шансом у майбутній точці біфуркації.

Національна історія — це зазвичай і є оповідь про шлях від однієї такої точки до іншої. Останні триста з гаком років української історії, коли на нашу соціальну систему найбільший вплив чинила Росія, — це, переважно, втрачені моменти, коли натхнення дає хіба альтернативна історія. І от зараз цей тривалий цикл має шанс завершитись. У теперішньому моменті неповернення може статися великий реванш, що виправдає страждання попередніх поколінь. І національний архетип мученика змінить архетип Героя.

Тема суспільного договору в українському комунікативному полі свідчить про усвідомлення факту перебування в епохальному моменті неповернення. Важливість цієї точки можна порівняти хіба з першими роками незалежності. Тоді цей запит виглядав як дискурс про Українську Національну Ідею. Зараз — як Новий Суспільний Договір. І між цими глобальними запитами простежується величезна різниця.

Запитувана нині візія адресується не стільки сучасникам, як «і мертвим, і живим, і ненародженим». Це розмова про цінності, про легітимацію і перспективи українців як колективу.

Дискурс національної ідеї шукав виправдань у минулому: що ми за народ, яка у нас ментальність, що її формувало, якими є архетипи української культури. Тобто які характеристики органічно притаманні українцям. Це був запит на легітимацію відʼєднання, на право самостійного існування.

Але серед наших сучасних захисників значна частка тих, хто народився за часів незалежності. У них немає іншого досвіду. Їх минуле повністю українське.

Теперішня точка української соціальної біфуркації ставить питання про майбутнє, — для тих, у кого попереду не просто українське, але поствоєнне прийдешнє. Як мають жити наші нащадки, щоб це було варте витрачених зусиль, щоб памʼятати й гідно шанувати.

І якщо запит щодо візії українського майбутнього називається «Новим суспільним договором» (концепція не нова, вона виникла у ХVII столітті, але саме зараз стала для нас актуальною), це вже окреслює ключові питання: про безпеку, про справедливість, про можливість зберегти гідність та стати щасливими у суспільстві, що твориться зараз нашими колективними зусиллями.

Тож якщо формула «Національної Ідеї» була історіософською, то формула «Нового Суспільного Договору» вимагає прагматичних принципів побудови суспільних інституцій. Йдеться вже не про марення майбутнього, а про його проєкт, не про перехід до наступного щабля в піраміді потреб, а про усталення нових справедливих правил співжиття.

Цей момент біфуркації має стати частиною реальної української історії. А «якбитологія» нехай тепер бентежить наших ворогів.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV