Яким буде наступний хід Кремля. Три сценарії
Думаю, Путін і його радники впевнені, що Сполучені Штати намагаються оточити, утримати, послабити і навіть знищити Росію як державу. Вони також переконані, що заявлена вірність Заходу принципам демократії є прикриттям для його гегемоністських амбіцій у світі в цілому і в споконвічній російській сфері впливу - зокрема.
Цю позицію щодо цілей США поділяють і більшість російських громадян. Саме так вони думали перед українською кризою (що допомагає пояснити реакцію Кремля на Майдан), а тепер впевнені в цьому ще більше – адже РФ втратила союзника в особі України, а НАТО зміцнює свої східні кордони.
Те, що російські чиновники і громадяни так вважають, було б небезпечно, навіть якби ситуація не була настільки критичною. Росія, зрештою, є ядерною державою з великою і добре екіпірованою армією. Особливо небезпечно те, що відносини Кремля з НАТО не тільки погіршуються, але і, ймовірно, продовжать погіршуватися ще протягом кількох років. Анексія Росією Криму, її роль у дестабілізації Донбасу і вторгнення в Сирію були дуже популярні в суспільстві, принаймні, до цього часу. Але ще вони змусили американських військових «повернутися» в Європу і призвели до збільшення потужностей НАТО поблизу російських кордонів, а також змусили стривожених сусідів РФ збільшити видатки на оборону.
Зважаючи на те, як Кремль розуміє стратегічні наміри Заходу, а також на політичні позиції РФ у протистоянні тому, що вона вважає загрозою своїм життєвим інтересам, і її схильність покладатися на специфічні важелі впливу для досягнення стратегічних цілей в Євразії, Москва майже напевно продовжить відповідати на зміцнення східних рубежів НАТО.
У неї є три можливих варіанти дій.
РФ підозрює Захід у прагненні посягнути на її «споконвічну сферу впливу»1. Росія може продовжити непрямий політичний, економічний і військовий тиск на Європу, НАТО і сусідів РФ, які не є членами НАТО, з надією, що це змусить США і їх союзників піти на взаємоприйнятну угоду про контроль над озброєннями, а також на якийсь компроміс щодо України, Грузії і, можливо, Білорусі, або ж приведе до влади на Заході «голубів миру» і прихильників Росії, які завдяки цьому зможуть заблокувати зміцнення НАТО в Східній і Центральній Європі.
2. Вона може знову використати військову силу, щоб спровокувати кризу (або кризи) у відносно «безпечних» країнах або територіях, що не входять в НАТО – в Грузії, знову в Україні, в Арктиці, на Близькому Сході чи навіть уздовж кордону з Фінляндією, сподіваючись посилити розкол між «голубами» і «яструбами» у Європі, або ж змусити НАТО змінити свою стратегію.
3. Вона може спровокувати кризу всередині НАТО, досить небезпечну, щоб примусити західні столиці говорити з Москвою про угоди, що стабілізують ситуацію, контроль над озброєннями, або піддатися на вимоги Кремля - припинити нарощування сил на Сході і визнати Росію домінуючою силою на пострадянському просторі.
Дилема Путіна полягає в тому, що він вже пробував перший і другий варіанти – без особливого успіху – і малоймовірно, що вони стануть більш ефективними у майбутньому. А ось третій варіант дуже небезпечний. Щоб Кремль домігся успіху, криза повинна бути досить серйозною, щоб перелякати західне суспільство, але не настільки серйозною, щоб призвести до повноцінної війни – і знайти правильний баланс буде дуже непросто.
На щастя, найпевніше, Кремль досить чітко усвідомлює ризики відкритого конфлікту з НАТО. Але впевненими в цьому бути не можна. До того ж, існує можливість, що якесь випадкове зіткнення переконає Москву в тому, що краще не уникати ескалації, а навмисно спровокувати кризу – а потім ця криза вийде з-під контролю.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Едварда Уокера. Републікування повної версії тексту заборонене.
Більше точок зору тут