Народитися для війни

Уперше надруковано у журналі NV за вересень 2025 року. Републікацію заборонено

Коли ми починали думати про корпус, ми уявляли, як будемо нарощувати вогневу міць, які у нас будуть гармати, «Хаймарси» чи авіація. У процесі ж формування виявилося, що ключовим викликом є брак навчених і мотивованих людей. І сьогодні найбільше переживання для командира — це не де взяти гармату, а як навчити людей, які несуть відповідальність за управління підрозділами від корпусу і до батальйону, тобто штаби. І чого їх навчати, щоб бути успішними.

Статичне знання тактики — не допомагає. Допомагає вміння мислити і творити нове бачення — досліджувати, логічно розмірковувати, планувати, ухвалювати рішення. Ще пів року тому здавалося, що все змінять дрони на оптоволокні. Уже сьогодні до них пристосувалися, зрозумівши їхні можливості та вразливі сторони.

Змінюються інструменти, але незмінною залишається природа війни. Отже, штаби треба вчити аналізувати, адаптуватися — постійно народжувати нове знання для поля бою.

Досвід війни є нашою еволюцією

Мислення створює план, від якого залежить половина успіху. Інша половина успіху залежить від інстинкту виживання і рефлексів людини на полі бою.

Зараз росіяни інфільтруються дрібними групами і займають бліндажі чи підвали. Щоб їх знищувати або брати в полон, потрібно вступати в ближній бій. Під час відпрацювання ближнього бою ми зауважили важливий факт. Відкритий бліндаж, імітація заходу противника з автоматом у бліндаж — і людина з ножем повинна його знищити. За спостереженнями у 70% той, хто з ножем, виграє супроти ворога з автоматом.

І ось момент, у який людина здатна кинутися з ножем, — це момент, який ми маємо тренувати.

Традиційно ми тренуємо тактику, відшліфовуємо окремі елементи. Але маємо працювати з духом, із навичкою вдатися до дій.

Інстинкт самозбереження має три прояви — бий, завмри, біжи. Ми мусимо навчити людину, що якщо вона вдасться до дії, — вона виживе. А якщо завмре чи побіжить, то її розстріляють.

Для цього треба навчити, як володіти ножем, як його дістати, залежно від того, ти правша чи лівша, як діяти у замкненому просторі, як у темряві. Пояснювати, навіщо це потрібно, створювати умови, у яких людина вимушена вдатися до дій і відчути, як ця дія її врятує. Стискати, до межі, коли людина вимушена діяти. Будь-яким способом розвивати момент здатності ухвалити рішення і вдатися до дії для збереження власного життя.

Завдяки розвитку інстинкту виживання та здатності мислити і творити нове знання ми еволюціонуємо як військо. Так ми можемо поступово, але незворотньо набути ознак, які змінять якість війська щонайменше на десятиліття. І нова якість війська нам потрібна, щоб знищувати і відлякувати росіян, зберігаючи життя власних людей.

Схожий шлях еволюції доведеться пройти всім громадянам держави, або більшості, якщо хочемо перемогти і вижити.

Нинішня війна — війна на виснаження — війна за те, хто не вистоїть, хто перший відмовиться воювати. Військо вистоїть, воно робитиме свою роботу. Чи вистоїть тил? І чи здатен тил еволюціонувати?

Для багатьох людей у тилу той, хто у війську, — це невдаха, йому не пощастило. Той, хто вчиться чи готується до війни, сприймається як той, хто іде на смерть. Успішними вважаються ті, хто заброньовані чи переховуються. До інстинкту самозбереження залічується лише завмирання або втеча.

Але, по-перше, без рішення і дії не можна перемогти. Для суспільства і держави завмирання і втеча від мобілізації громадян є тим самим, що завмирання і втеча людини в бліндажі. Росіяни прийдуть, спочатку знищать державу, а потім убʼють, зґвалтують чи увʼязнять мільйони людей.

Натомість, коли набуваєш досвіду, що треба зробити, аби зберегти своє життя, у боротьбі за державу, то виробляється інстинкт збереження країни. Тоді по-іншому сприймається сама держава, її цінність і рішення, які в ній ухвалюють.

По-друге, досвід війни є нашою еволюцією. Ті, хто уникають досвіду війни, залишаються у світі, якого вже не має. Наша держава вже еволюціонувала, і в стан «як до війни» не можна буде повернутися.

Ті ж, хто досвід війни здобувають, попри травми стануть наступним стійкішим поколінням українців. Тут ідеться не лише про людей із бойовим досвідом, але і про їхні родини, про тих, хто пережили втрату близьких, про тих, кого лікують, реабілітують, адаптують поранених, про тих, хто багато чим забезпечує, усіх, хто максимально наближений до поля бою.

Зрештою у війні народжується щось нове, важливе для нас і для інших. І тільки наблизившись до поля бою, можна досліджувати й аналізувати людину, технології, процеси і творити з цього нове знання.