Не провалитися в пекло бездержавності
Не буде перебільшенням сказати, що торжество в Україні політичної доцільності над Конституцією і правовим порядком наближає заповітну мрію Кремля
Виповнилося 25 років Конституції України. Ще в пам’яті червневі дні 1996 року, коли народні депутати на легендарному засіданні Верховної Ради, яке тривало рівно добу, вели складний політичний торг: одні були проти автономного статусу Криму і російської мови як другої державної, інші — проти жовто-синього прапора і тризуба. Тепер деякі з батьків з Конституції-1996 (Михайло Сирота та Віктор Мусіяка) — вже в найкращому зі світів, що додає їй ознаки позачасовості.
Існує кілька варіантів — як знищити конституційний порядок і перекрутити Конституцію, прикриваючись при цьому якщо не її текстом, то хоча б обкладинкою та титульним аркушем.
Наприклад, російський, — коли на «референдумі-плебесциті» 1 липня 2020 року (з його відомим голосуванням «на пеньках») текст Конституції РФ був розбавлений безліччю нових норм, частина яких не відповідала положенням конституційного ядра — главам 1 (Основи конституційного ладу) і 2 (Права і свободи людини і громадянина). Деякі конституційні новації ускладнили порядок управління в Росії, деякі — мали декларативний, моральний, оцінний, ідеологічний, політичний характер (про Бога, російську мову як «мову державотворчого народу», любов до тварин, про дітей як «пріоритет державної політики», «пам'ять захисників Вітчизни»
Смерть правового порядку веде до загибелі держави
Ну а відома «поправка Терешкової», що дозволяє Путіну залишатися президентом до 2036 року, радикально змінила форму державного правління в Росії — з республіканської на квазімонархічну (принципат — як за часів імператора Октавіана Августа). Не викликає жодних сумнівів, що коли в Росії зміниться політичний режим, першим актом нової влади буде закон про скасування конституційної «реформи» 2020 року і ухвалених на її основі законів. І мова зовсім не про опозиційний переворот, не про перемогу «колективного Навального»: навіть найбільш послідовні спадкоємці Путіна хоча б з почуття самозбереження прагнутимуть раціоналізувати правопорядок і повернути Конституцію РФ у стан до 1 липня 2020 року.
У Білорусі можемо спостерігати інший тип знущання з Основного Закону — імітацію: експрезидент, що узурпував і незаконно утримує владу, завів розмову про необхідність конституційної реформи зовсім не для концентрації повноважень у своїх руках — його влада утримується тепер виключно правом сили, а не силою права, ну а сам політичний режим трансформувався з репресивного в терористичний. Мета «реформи» — забалакування ситуації — мовляв, не треба скидати мене прямо зараз, спочатку проведімо «конституційну реформу»! Навіщо ця «реформа», які її основні цілі та параметри — ніхто не знає, а лукашенківські політтехнологи досі не придумали. Зате можна нескінченно довго відсувати годину власного політичного поховання, посилаючись на найгострішу необхідність проведення якоїсь «конституційної реформи» — звучить солідно і загадково. До речі, з Кремля його теж кваплять — мовляв, не тягни з реформою! Поки ж він обіцяє оприлюднити її на початку 2022 року. Судячи з усього, в Білорусі після Лукашенка доведеться не тільки приймати нову Конституцію, але навіть і переутворювати державу…
Але український варіант нехтування Конституцією не менш креативний: верховна влада поводиться так, немов ніякої Конституції, ніякої правової системи, ніякого корпусу законодавства не існує в принципі. І це — під постійні розповіді про «першу в світі» Конституцію Пилипа Орлика (яка насправді була інноваційною та абсолютно чудовою для початку XVIII століття).
Спочатку головною формою знущання з Конституції з боку влади було «перемикання» форми державного правління від президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську (2004, 2014) і назад (2010).
Але апофеозом святкування 25-ї річниці Конституції 1996 року стало внесення президентом Володимиром Зеленським як невідкладного законопроєкту про великий Державний герб України. Це, звичайно, погано, що за 30 років незалежності всі спроби намалювати великий герб були невдалі (конкурси оголошувалися в 1996, 2001, 2009 і 2020 роках). Але приймати наявний проєкт-переможець художника Олексія Кохана без істотних доопрацювань — значить плодити похмурість. Результати всіх конкурсів поки настільки невтішні, що навіть голова журі, відомий історик і геральдист Андрій Гречило, заявив, що Україні краще взагалі відмовитися від ідеї великого герба, обмежившись малим — тризубом. Ось і виходить, що з точки зору одних, включно з президентом, головна проблема Конституції — відсутність великого герба.
А з точки зору інших — нинішня правова невизначеність, хиткість, розмивання правового порядку, правовий постмодернізм, ігнорування конституційних норм, катастрофа правозастосування. При тому що у владних коридорах (включно з РНБО) блукає ідея про зміну Конституції — про концентрацію повноважень в руках президента (мало не за білоруським або російським сценаріями) і перетворення України на президентську республіку. Можна зробити висновок, що основним конституційним ноу-хау нинішнього політичного режиму стає абстрагування від Конституції — як Основного закону прямої дії, як ядра системи законодавства, як формалізованого суспільного договору між громадянами щодо заснування держави.
Ситуація, коли навіть дуже патріотично орієнтована політична доцільність діє або у відриві від права, або в суперечності з правовими нормами, веде до кризи правопорядку. Якщо влада намагалася б мотивувати свої дії природно-правовими уявленнями і філософсько-правовими конструкціями, це була б ще дискутабельна ситуація. Але навряд чи Зеленського вчили філософії права або теоріям природного права.
Перемога політичної доцільності над правом веде до загибелі права. А смерть правового порядку веде, своєю чергою, до загибелі держави.
Не буде перебільшенням сказати, що торжество в Україні політичної доцільності над Конституцією і правовим порядком — навіть в ім'я боротьби із зовнішньою агресією — наближає заповітну мрію Кремля (яку там тепер вже не соромляться озвучувати): загибель української держави як такої, що не відбулася, і «другий розділ України».
Виникає відчуття, що в Україні знову може повторитися сценарій другої половини XVII століття або 1918−1920 років — коли благими намірами чудових, але дуже егоїстичних і не здатних до аналізу своїх помилок представників еліти виявилася вистелена дорога в пекло бездержавності.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ