Жорстокий урок COVID-19 світові
COVID-19 дав кілька складних, але корисних уроків з питань управління
Чимало багатих країн, всупереч прогнозам, не досягли успіху в боротьбі з кризою, а ось чимало бідніших, густонаселених і вразливих перевершили всі очікування. Ця відмінність порушує важливі питання не тільки щодо контролю над суспільною охороною здоров’я, а й щодо стану управління в цілому в найбільших і найстаріших демократіях світу.
Незадовго до пандемії коаліція великих фондів опублікувала «Глобальний індекс безпеки охорони здоров’я» (GHSI), в якому оцінюється здатність країн запобігати, виявляти та повідомляти про інфекції, а також швидко реагувати на спалахи хвороб. «Не дивно, — зауважив журналіст, що працював на той час в сфері даних, з компанії Statista, — що країни з більш високими доходами переважно отримали в цьому індексі кращі результати». Очолили список «найкраще підготовлених до боротьби з пандеміями країн» США і Великобританія.
Рік по тому ці рейтинги здаються фарсом. Згідно з дослідженням, опублікованим у вересні, «10 найбільш постраждалих від COVID-19 (виходячи з кількості смертей на мільйон чоловік) країн входять в двадцятку володарок найвищого показника GHSI».
Звісно, поки передчасно проголошувати «успішну модель» боротьби з пандемією. Нові хвилі епідемії звалюються навіть на держави, які вважають, що перемогли вірус. Але вочевидь, деякі уряди використовували свої ресурси, навички та інститути набагато ефективніше за інших. Особливо цікаві три країни, що посідають одні з найнижчих місць в GHSI.
Скажімо, Сенегал. З населенням трохи більше 15 млн людей і ВВП на душу населення десь $1500, він посів 95-те місце в рейтингу GHSI з результатом 37,9 (перше місце у США — 83,5). Однак в січні 2020 року, коли Всесвітня організація охорони здоров’я вперше оголосила про міжнародну надзвичайну ситуацію в сфері охорони здоров’я, Сенегал вже займався підготовкою.
Чималобагатих країн, всупереч прогнозам, не досягли успіху в боротьбі з кризою
Чимало багатих країн, всупереч прогнозам, не досягли успіху в боротьбі з кризою
Коли 2 березня Сенегал виявив у себе перший випадок COVID-19, він розгорнув мобільні групи тестування (з отриманням результатів протягом 24 годин), встановив систему відстеження контактів і створив ізоляційні приміщення в клініках, лікарнях і готелях. Уряд також негайно заборонив публічні збори, запровадив нічну комендантську годину, обмежив внутрішні поїздки та призупинив міжнародні комерційні рейси. До квітня маски для обличчя були оголошені обов’язковими у всіх громадських місцях. Станом на жовтень в країні було зареєстровано майже 15000 випадків захворювання і 300 смертей.
Звісно, не все було гаразд. Заворушення в червні призвели до послаблення обмежень. Але країна швидко адаптувалася. Її Центр операцій з надзвичайних ситуацій в сфері охорони здоров’я як і раніше прихильний до принципів відкритості і прозорості. Через засоби масової інформації, релігійні групи, сільських і общинних лідерів й інші канали він інформував громадськість про розвиток епідемії, вивчивши урок про важливість чіткого і прямолінійного спілкування ще під час кризи Еболи в 2013—2016 роках.
Ще однією країною, що перевершила всі очікування, виявилася Шрі-Ланка. З населенням 21,5 млн осіб вона зайняла 120-те місце в рейтингу GHSI, проте швидко відреагувала на перші повідомлення про вірус. Спрямувавши на допомогу військових, уряд розгорнув експрес-тестування власної розробки (з результатами протягом 24 годин) і вибіркове тестування методом полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) в густонаселених районах. Він встановив суворий режим відстеження контактів, надав підтримку тим, хто перебуває в ізоляції, зобов’язав усіх носити маски в громадських місцях, обмежив пересування мандрівників і налагодив для них процедуру скринінгу, а також запровадив комендантську годину на всій території острова. Як і в Сенегалі, уряд Шрі-Ланки розгорнув масштабну кампанію з інформування громадськості. Станом на листопад 2020 року в країні зареєстровано тільки 13 випадків смерті від COVID-19.
Третя країна, яку варто виділити, це В'єтнам. З населенням 95 млн людей і слаборозвиненою системою охорони здоров’я, він посів 50-те місце в рейтингу GHSI, але після перших новин про вірус в сусідньому Китаї почав діяти з вражаючою швидкістю. Незабаром після реєстрації перших випадків В'єтнам підготував лабораторії і тести і запровадив обмеження для всіх відвідувачів з Китаю. За цими заходами було експрес-тестування, відстеження контактів, шпиталізація всіх інфікованих та ізоляція осіб, які контактували з потенційними зараженими. До жовтня в країні було зареєстровано всього 35 смертей.
Якщо ці бідні країни змогли так добре впоратися з кризою, чому США і Великобританія зазнали невдачі? Нещодавній досвід боротьби з інфекційними захворюваннями радше відіграв роль щодо забезпечення готовності на рівні держав. Подібно до того як Сенегал пережив лихоманку Еболи в 2013—2016 роках, В'єтнам і Шрі-Ланка опанували уроки SARS (2003) і MERS (2012). Кожна з цих країн створила інфраструктуру для боротьби зі спалахами (а в деяких груп населення міг розвинутися імунітет до коронавірусу).
Однак сама по собі ця історія не пояснює, чому три названі країни впоралися набагато краще за США і Великобританію. Чому ці багатші держави не впровадили процедури швидкого тестування, відстеження контактів та ізоляції підозрілих випадків? Чому не зробили обов’язковим носіння масок, не доклали більше зусиль до запобігання поїздок і особистих зустрічей? Після значного часу з того моменту, коли ефективність цих заходів була підтверджена реальними даними, США і Великобританія продовжували сумніватися.
Тут приховані більш глибокі уроки про управління. У Сенегалі, Шрі-Ланці та В'єтнамі кожен з урядів сконцентрувалося на стратегії, на чітких суспільних комунікаціях і встановив партнерські відносини з громадськими мережами. Проте ні США, ні Великобританія не згуртували свої провідні світові інститути навколо узгодженої національної стратегії. Натомість уряди обох країн стали жертвами ворожнечі між елітами.
На етапі розробки стратегії розбіжності всередині Республіканської партії США і Консервативної партії Великобританії змусили їх лідерів сумніватися в різних підходах. Консультуючі їх експерти змагалися за увагу і вплив, просували власні моделі і дослідження, і часто-густо їм просто бракувало смирення, щоб звернутися за порадою до працюючих на передовій спеціалістів та інших країн, що мають відповідний досвід.
Коли справа дійшла до реалізації стратегії, центри з контролю захворювань в США і система охорони здоров’я Англії наполягали на тому, щоб одноосібно розробляти і контролювати режим тестування в своїй юрисдикції. Цей підхід зазнав невдачі в обох країнах, тоді як в інших спрацював підхід, заснований на співпраці. Замість того щоб будувати локальні мережі для відстеження контактів (що було б корисним у разі майбутніх пандемій), уряд Великобританії передав це завдання на аутсорсинг корпоративному гігантові Serco і компанії Sitel. Результатом стали національний кол-центр й онлайн-система виявлення та відстеження, які показали себе незрівнянно гірше, як і місцеві групи з охорони здоров’я у більш успішних країнах.
Зрештою, COVID-19 виявив слабкість стратегій, спрямованих на політичну популярність, а не на пандемію. Також він показав нерозсудливість спроб управління за допомогою централізованого командування, а не на підставі взаємодії і співпраці. Канцелярія прем'єр-міністра Великобританії законфліктувала з мером міста Манчестера, а президент США — з губернатором Мічигану. Ресурси не спрямовувалися із центру в ті області, де вони були найбільш потрібними.
Пандемія виявила гостру необхідність у створенні сполучної тканини між урядами, а також між національними та субнаціональними установами в США і Великобританії. Це однаково важливо як для боротьби з пандемією, так і для забезпечення успішного відновлення після неї.
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Copyright: Project Syndicate, 2020
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ