Лебідь, рак і щука. Як курс гривні впливає на економіку
Початок 2020 року поставив перед українськими політиками багато питань — до того ж насамперед в економічній сфері (не дарма саме з ними пов’язаний недавній конфлікт між президентом і прем'єром)
Мені здається, що труднощі, які виникають, вимагають максимально тіснішої співпраці між різними регуляторами і формування єдиної вивіреної господарської політики.
У двох словах про сам поточний виклик: протягом 2019 року уряд вважав головною загрозою великий і дорогий в обслуговуванні держборг — і тому основним завданням бачилося його здешевлення і збільшення дюрації. Перемога Володимира Зеленського на президентських і парламентських виборах, успішна стратегія міністра фінансів Оксани Маркарової, підвищення довіри інвесторів до України, провал російської спроби позбавити країну газового транзиту — все це забезпечило різке зниження доходів позик (з 9,75 до 3,75% річних за доларовими єврооблігаціями і з 20,2% за дворічними до 9,8% за семирічними ОВДП).
Україна прожила минулий рік без залучення коштів від міжнародних фінансових організацій і знизила відношення зовнішнього боргу до ВВП до менш ніж 50% вперше з 2005 року. Однак паралельно все ті ж причини викликали серйозне зміцнення гривні до долара (на 14,5% за 2019 рік), уповільнення експорту і падіння промислового виробництва більш ніж на 7,5% у листопаді проти аналогічного періоду 2018 року.
У чому причина? На мою думку, є як мінімум дві проблеми.
З одного боку, НБУ виявився не готовий до швидкої зміни ситуації. Тільки в останні дні січня облікова ставка Національного банку було знижено з 13,5 до 11% річних за середньої дохідності 3-річних ОВДП в 9,9%. Для порівняння — в Росії на початку року ключова ставка ЦБР становила 6,25%, а поточна дохідність дворічних рублевих паперів — 6,41%; у Туреччині відповідні показники були на рівні 11,25% і 11,65%. Перевищення ставкою національного банку ціни урядових запозичень більш ніж на 1% річних (я не говорю про майже 4%, які становив цей показник до кінця січня) — нонсенс. Додам, що при ставках 6,25 і 11,25% річних інфляція в Росії і Туреччині за підсумками минулого року становила 3,05 і 11,8%. Тобто реальна ставка не перевищувала 3,2% річних, тоді як в Україні сягала 9% (виходячи з інфляції 4,1% і ставки НБУ на кінець року 13,5%). Тому, на мій погляд, було б набагато правильніше якомога швидше знижувати ставку НБУ, що дало б можливість перешкоджати зміцненню гривні і збільшило можливості кредитування української економіки.
З іншого боку, не можна не звернути уваги на бажаність проведення більш проринкової політики з боку Міністерства економіки. В умовах, коли відкривається можливість зростання інвестицій, і водночас держава може залучати кошти на вигідних умовах, злочинно намагатися роздувати податки, розуміючи що це сповільнить і без того анемічне зростання. У такому контексті дуже дивними виглядають спроби збільшити податок на самозайнятих і спробувати збирати мзду з переказів, які відправляють українські працівники в країну з-за кордону.
Сьогодні всі традиційно розмірковують про те, що в Україні корупція є головним фактором, який перешкоджає економічному зростанню — але це може бути не зовсім так: частка податків у ВВП (близько 41,5%) перевищує показники центральноєвропейських держав типу Угорщини та Польщі (40,3 і 40,7%), хоча якість державних послуг виглядає незрівняною. Зниження податків і «невелика держава» — другий найважливіший, але недовикористовуваний, інструмент пожвавлення росту.
Водночас слід зазначити, що загальний стан економічної дискусії в Україні останнім часом визначається ставленням опонентів до «великим тем» — тієї ж боротьби з корупцією та реформування системи державної служби, з одного боку, або до скасування мораторію на продаж землі, з іншого. На мою думку, обидві теми мають безперечне політичне звучання, і тому навряд чи можна припустити, що вони будуть скоро вирішені, а сам процес їх обговорення посприяє миру і взаєморозумінню різних частин політичної еліти.
Саме тому мені здається, що сьогодні слід було б максимально піти від перепалок на ці теми, зосередившись на трьох більш «приземлених» питаннях: фіскальній політиці і зниженні податків (у певному сенсі сюди ж відноситься і скорочення повсякденного бюрократичного тиску на бізнес); регулюванні облікової ставки і через неї курсу гривні і показників інфляції; і на зниженні дохідності державних запозичень, реструктуруванні боргу через викуп колишніх випусків «дорогих» облігацій і максимально оперативному виробленні нової концепції роботи з міжнародними донорами.
Налагодження цієї роботи не має жодного зв’язку з економічними знаннями президента або стосунками між ним і главою уряду. По суті, потрібен своєрідний відповідальний за макроекономічну політику (можливо, в ранзі першого віце-прем'єра, пост якого можна було б запропонувати тій же Оксані Маркаровій), хто міг би координувати дії Міністерства фінансів, Міністерства економіки та частково Національного банку, а також — що не менш значуще — формувати узгоджену позицію домінуючої в Верховній Раді фракції щодо найбільш значущих питань податкової політики, розвитку банківського сектора і заходів, спрямованих на дебюрократизацію економіки і розвиток підприємництва.
Саме стан уряду як союзу лебедя, рака і щуки — а таке враження створюється останнім часом від практично кожного його кроку — має бути подолано, бо тільки в цьому разі можна сподіватися на те, що відновне зростання, настільки помітне в Україні з 2016 року, зміниться фазою сталого поступального розвитку економіки, до якої зараз є всі передумови.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ