Майбутнє України без Садового і Тимошенко
Я не люблю писати про українську політику з кількох причин. Перш за все, у нас дуже мало депутатів всередині основних партій, які дійсно прийшли працювати на благо країни, таких чесних і незалежних патріотів, яким не все одно, що буде з Україною. На жаль, для більшості народних обранців національна економіка - це не привід для гордості, а швидше можливість вирішити свої досить вузькі економічні питання.
Незважаючи ні на що, в українському парламенті за останні кілька років пройшла велика кількість законів, які за своїм змістом та наповненням кардинально відрізняються від того, що приймала Верховна Рада раніше. Це сталося завдяки тиску Європи і США, завдяки готовності експертного співтовариства працювати з новою владою не дивлячись ні на що, але, перш за все, це заслуга Президента. Що б про нього не говорили, але склад уряду Арсенія Яценюка і Володимира Гройсмана - це успіх Порошенко. Адміністратори державної машини викликають питання, але склад виконавців з багатьох напрямків змушує систему хоча б частково, але змінюватись. Це стосується і освіти, і медицини, і управління державними підприємствами, і тим більше міжнародної політики.
Західна політика низкою недавніх виборів показує, що реформи, кардинальні зміни і нові закони - можливі тільки при сильному уряді, у якого є підтримка суспільства і довіра експертів.
Це не можна сказати про сьогоднішню Україну, по суті, ми йдемо по шляху обмеження загрози від центральної та місцевої влади, а не прокладаємо рейки для нових торгових і економічних відносин. У цих умовах, зростання інвестицій, економічного розвитку, нових інфраструктурних проектів серйозно обмежені. Більшою мірою працездатна частина міністрів обмежена низькою популярністю влади і серйозним ризиком втратити керування після чергових виборів.
Різними підпільними зусиллями команда президента послаблює своїх конкурентів по європейському напряму, тим самим залишаючи на електоральному полі популістів і проросійські партії. Останні вже запустили традиційну рекламу «регіоналів» по східних областях із закликами захисту мови і т.д. Останні опитування підтверджують, що головною опозицією влади в Україні залишаються Харків і Одеса. Те, що відбувається на західній Україні зі сміттєвою блокадою, теж не додає політикам на Банковій політичних балів. Зростання популярності Юлії Тимошенко - це не її заслуга, і зовсім не ознака нового дихання для Батьківщини, а скоріше знак, який говорить про те, що актуальна політичний порядок денний досягнув дна.
Все це ніколи не закладе фундамент для реформ. В Україні є фундаментальна проблема всіх існуючих політичних сил, вони абсолютно не користуються комунікацією для діалогу з суспільством, для збору підтримки і думок, для поширення свого впливу через людські зв'язки і позиції.
Сильна влада будується на проектуванні майбутнього, на полеміці, на публічній, нехай і жорстокій боротьбі. Судові розгляди у Франції і США не стали головною причиною для програшу виборів. І Гілларі Клінтон, і Франсуа Фійон програли свої квитки у владу через слабку позицію, через неготовність запропонувати порядок денний, який б об'єднував суспільство.
Можливо, шлях до нового способу вести політику в Україні - це закон про вибори, але, швидше за все, прийняти його зможе тільки парламент, який готовий до цих нових правил. Я не уявляю собі Порошенко, які власноруч «уб'є» політичну систему, яка існує в нашій країні останні 26 років.
Нові політики, без політичного минулого - це ризик безповоротних змін в економіці, коли сильні підприємства поглинають слабкі, коли судді не можуть і не здатні захистити штучні монополії від конкуренції.
У нашій країні в різних містах є експертні співтовариства і групи впливу нового економічного і політичного мислення, завдяки яким зараз відбуваються всі позитивні трансформації. Але, на жаль, структура політичної кон'юнктури така, що для нової хвилі змін потрібно запалювання, іскра, яка оновить політичну еліту в Україні. Хвиля 2014 роки вже зійшла нанівець і навряд чи вже зможе принести значних перемог для тих, хто жадає тектонічних зрушень.
Надії на те, що таким каталізатором стане Михайло Саакашвілі вже остаточно поховані, Андрій Садовий навряд чи прийде в себе після брудної війни з Гройсманом і командою президента, а інші великі політичні гравці не заслуговують на увагу. Суспільство в очікуванні нової людини, будь це технократ, молодий політик або представник експертного співтовариства, який стане лідером нового типу. Сьогодні для цього не потрібно бути героєм, суспільство по трохи готує ґрунт для життя в парадигмах вільного світу. Так що «розігрівати» його не доведеться, достатньо піднести сірник.