Це вже не хуліганство. Не можна чекати, поки Путін «перевірить» НАТО
Читайте NV у Google
Чому підтримки України окремими пакетами військової допомоги — недостатньо
Кожен третій норвежець побоюється війни між Росією та європейськими країнами НАТО. У країні, яка 80 років не знала війни на своїй території, це не абстрактна тривога.
Ці рядки пишуться в тиждень, коли Норвегія прощається з королем Гаральдом V — останнім норвезьким монархом, який особисто пережив окупацію своєї країни. Коли у 1940 році нацистська Німеччина напала на Норвегію, яка проголосила нейтралітет, трирічного принца вивезли спершу до Швеції, а потім до США. Його батько і дід продовжили опір із Лондона. Додому Гаральд повернувся лише у 1945-му.
З цього досвіду Норвегія зробила принаймні два висновки: нейтралітет сам по собі не гарантує безпеки, а стримування залежить від того, наскільки високою агресор вважає ціну нападу.
Після повномасштабного вторгнення Росії король Гаральд говорив про «нову серйозність», яка прийшла у цю частину світу разом із війною в Україні. Його син, тодішній кронпринц, а нині король Гокон VIII, у травні 2025 року приїхав до воюючої України, відвідав поранених військових і меморіал загиблим у Мощуні.
Нинішня російська активність дає норвежцям достатньо причин для побоювань прямої війни з РФ. Україна цей сценарій знає надто добре: вторгнення 2014 та 2022 років не були раптовими рішеннями Кремля. Москва роками створювала підґрунтя: розвивала агентурну мережу всередині українських силових структур, накопичувала війська поблизу кордону, вела дезінформаційні кампанії та використовувала релігійні й культурні інституції як інструменти розвідки та впливу.
Обережність, яку Європа вважає стриманістю, Москва читає як дозвіл
Сьогодні аналогічну підготовку бачимо в Європі. За даними Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS), протягом майже 18 місяців Росія проводила масштабну кампанію з повітряної розвідки дронами.
З серпня 2024-го по лютий 2026 року аналітики зафіксували діяльність 144 розвідувальних безпілотників у повітряному просторі понад 10 держав НАТО. Майже половина інцидентів сталася безпосередньо над військовими об'єктами: серед них авіабаза Рамштайн у Німеччині, французька військово-морська база Іль-Лонг та об'єкти спільного ядерного базування НАТО — такі цілі важко пояснити «хуліганством із дронами».
До речі, для запуску частини БПЛА Росія могла використовувати свій «тіньовий флот».
Норвегія має власний рахунок таких атак.
У 2022 році в Університеті Тромсе затримали «бразильського науковця» Жозе Ассіса Джаммарію, який досліджував гібридні загрози в Арктиці. Він виявився полковником ГРУ Михайлом Мікушиним — і був настільки цінним для Москви, що у 2024-му його включили до великого обміну ув’язненими. У 2023-му Норвегія вислала загалом 15 офіцерів російської розвідки, які працювали під дипломатичним прикриттям.
Паралельно Росія тисне на критичну інфраструктуру. У норвезькому Кіркенесі ще з 2017 року фіксують глушіння GPS, а після 2022-го воно стало майже щоденним; перешкоджання навігаційним системам зачіпає усі 11 аеропортів Фіннмарку. Наприкінці серпня цього року масштабна кібератака на норвезьке Агентство з питань цифровізації порушила роботу ключових державних сервісів. Проросійська група Server Killers взяла на себе відповідальність та назвала її «відповіддю» на оборонну угоду між Осло та Києвом.
Усі ці атаки складаються в єдину систему підготовки до війни: розвідка військових об'єктів, агентурна робота, тиск на навігацію, критичну та цифрову інфраструктуру. Проте Осло досі діє обережно, щоб не перетнути свою внутрішню межу та не призвести до «ескалації» в своєму розумінні. Сама ж Москва читає цю обережність як дозвіл на агресію.
Для Півночі російські амбіції мають цілком практичне значення. Посилення РФ у Північному та Балтійському морях загрожує європейській інфраструктурі й морським маршрутам. Водночас Арктика залишається критичною зоною через ядерний фактор — бази підводних човнів РФ на Кольському півострові перебувають усього за 200 кілометрів від Норвегії.
Тож російські «апетити» не закінчуються Україною — і норвезький міністр оборони прямо називає Росію найбільшою загрозою безпеці Норвегії та її союзників.
Масштабне оборонне партнерство як відповідь на російську загрозу
Для Північної Європи з цього випливає практичний висновок, який ми намагалися донести разом із колегами норвезьким партнерам під час щорічного форуму Arendalsuka: підтримки України окремими пакетами військової допомоги вже недостатньо. Потрібно працювати злагоджено, зі стратегічним підходом і з розумінням головної проблеми: часу критично не вистачає. Масштабне довгострокове оборонно-промислове партнерство потрібне було вже вчора.
Саме Україна, на жаль, в очах партнерів сьогодні є тим щитом, який стримує російську воєнну машину та дає європейським країнам критично важливий час для переозброєння. За час повномасштабної війни український оборонний сектор зі споживача допомоги перетворився на головний оборонний хаб континенту. За оцінкою президента України, виробнича спроможність українського ВПК сягає близько $60 млрд на рік — тоді як реально профінансовано вдвічі менше.
Україна здатна виробляти ефективну зброю, але питання у тому, наскільки швидко партнери готові інвестувати в масштабування цих потужностей.
Північна Європа вже демонструє лідерство. «Данська модель» показала, як партнери можуть не лише передавати зброю зі своїх складів, а напряму фінансувати виробництво безпілотників, морських дронів, роботизованих комплексів та артилерії на українських підприємствах.
У 2025 році завдяки цьому механізму Міноборони України залучило майже $1,8 млрд. Україна та Норвегія пішли ще далі, запустивши спільне виробництво українських ударних БПЛА середньої дальності на норвезькій території. Це принципово нова модель: частина українських оборонних потужностей переноситься у безпечний тил під парасольку НАТО, поза досяжністю російських ударів по виробничих цехах.
У 35-ту річницю Незалежності Україна та Норвегія підписали два фундаментальні документи: угоду про оборонне співробітництво у форматі Drone Deal та Спільну декларацію про стратегічне партнерство, яка передбачає близько $9 млрд підтримки України у 2027 році.
Символічно, що Декларацію назвали «Єлизавета» — на честь доньки Ярослава Мудрого, яка стала королевою Норвегії. Зв’язки Києва з Північною Європою виникли ще за часів вікінгів, а не у 2022 році — і сьогодні вони отримують набагато практичніший зміст.
Норвегія системно збільшує масштаб допомоги: у межах програми Нансена загальна рамка становить щонайменше 274,5 млрд крон (€25,3 млрд) на 2023−2030 роки, і її підтримали всі партії норвезького парламенту. Це означає, що підтримка України не залежить від результатів наступних виборів. Паралельно Норвегія нарощує власні оборонні витрати до 3,5% ВВП.
Ресурс є. Треба використати його так, щоб одночасно посилити Україну, яка стримує Росію, і обороноздатність самої Норвегії.
Але й Норвегія потребує того, чого не має жодна країна Альянсу в такому масштабі: українського досвіду сучасної війни високої інтенсивності, миттєвого зворотного зв’язку з фронту та технологій, які щодня проходять бойову перевірку. У морських безпілотниках норвезькі інженерні компетенції вже поєднуються з українським бойовим досвідом.
Та у європейських політичних колах усе ще лунає стара пісня про «ескалацію»: мовляв, із глибшим партнерством краще почекати, аби не спровокувати Росію. Проте Росія атакує вже зараз, а запізнілі рішення коштують Україні життів, територій і часу, а самій Європі залишають менше часу на підготовку.
Норвегія вже стала прикладом для інших. Лідерство починається там, де закінчується обережність: Осло має наважитися перетворити двостороннє партнерство з Україною на модель для всього регіону і разом з Україною та партнерами країн Північної Європи та Балтії вибудовувати спільну оборонно-промислову систему.
Питання вже не в тому, чи потрібно це робити, а в тому, чи встигнемо ми до того, як Росія вирішить перевірити п’яту статтю НАТО на практиці.
Найкращий спосіб запобігти великій війні в Європі — зробити Україну достатньо сильною, щоб перемогти і покарати РФ за агресію, яка стала геноцидом проти українців та війною в Європі.
Бо обережність, яку Європа вважає стриманістю, Москва читає як дозвіл.