Перше вересня без сина. Лист з білоруського СІЗО
Є речі, які можна зробити тільки один раз за все життя. Якщо випустиш момент — повернути його неможливо. Один з таких — провести сина в школу 1 вересня
Є речі, які можна зробити тільки один раз за все життя. Якщо випустиш момент — повернути його неможливо. Ніколи.
Один з таких — провести сина в школу 1 вересня. Я сиджу в СІЗО, хоча повинен був бути з ним. Тепер цей спогад назавжди залишиться, його ніяк і ніколи не можна буде виправити.
Досі не вкладається в голові. Я завжди був вільною людиною — вільним фізично і вільним внутрішньо. Але раптом якісь люди вирішили, що їм вигідно буде посадити мене в клітку. Без будь-якої причини: просто тому, що їм здалося вдалою ідеєю ловити на живця.
Непорозуміння, дурість, епізод — так це здавалося спочатку — перетворюються на частину життя. Мого і моєї сім'ї. Мого сина.
Ми багато чого робимо разом. Займаємося бігом, причому серйозно, 7–10 кілометрів — робоча дистанція, хоча йому лише 8. Граємо в хокей. Якось грали навіть у гольф, справжній, в якому від лунки до лунки їздиш на спеціальній машинці. Там ми всю дорогу наминали снікерси і багато сміялися.
Микита хокеєм захоплюється, бере участь у турнірах, і я воджу його на тренування... ні, водив. Тепер я роблю інше.
Я сиджу в чотирьох стінах. І поруч зі мною не мій син, а зовсім інші люди. Спочатку був тільки один. Потім — співкамерник. Але останнім часом вирішили, мабуть, тиск посилити. Тепер у моїй камері карусель: з'являються і зникають такі ж батьки і діти як я.
Мене продовжують регулярно обшукувати. Виховувати. І світлом, і камерою вузькою в п'ять кроків, і короткими залізними нарами, і холодною водою, і дієтою, і душем раз на тиждень, і безперервним стовпом сигаретного диму весь день у затхлій катівні. Взагалі катування світлом — окрема історія. Цього світла денних ламп взагалі не можна позбутися. Воно горить вдень і вночі. Але це несправжнє світ. Це тьма, звернена в світло — нескінченне, жаляче, що не дає ні спати, ні думати.
За стінами в'язниці, в світі, де день змінює ніч, а світло — справжня чесна темрява, ходять вільні люди. Іноді ми чуємо їхні гасла і сигнали машин. Як вони кричать, вимагаючи іншого життя. А десь зовсім далеко, де людина має право лягти на ліжко вдень, має право на книги, на людське, гідне ставлення, писати й отримувати листи — там заступник держсекретаря США Стівен Біган зажадав мене звільнити.
Тут, у в'язниці, чим довше сидиш, вже не дуже віриться в те, що взагалі існує щось поза... що є щось ще там, зовні. Книги, дні і ночі, держсекретарі... Тільки найміцніші зв'язки залишаються. Один з них — з сином. Я відчуваю його навіть крізь залізо і бетон, і через сотні кілометрів. Я знаю, що він йшов до школи, на свято, ніс квіти вчительці. І думав про мене. Так само, як я тут думаю про нього.
Тимчасово застряглий у Білоруській РСР,
вільний політзек Віталій Шкляров
Лист передано НВ адвокатом політв'язня Антоном Гашинським
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ