Читайте NV у Google
Можна констатувати, що США відійшли від логіки так званого «духу Анкориджа» та повернулися до більш справедливої позиції щодо російської агресії проти України
Наразі США та європейські союзники виступають більш консолідовано на підтримку України. Водночас Росія й надалі намагатиметься реанімувати «привид Анкориджа» — тобто повернути міжнародну дискусію до ідеї домовленостей за рахунок українських інтересів. Але самого «духу Анкориджа», як політичної реальності, вже не існує. Залишився лише його привид, який Кремль намагатиметься викликати у своїх дипломатичних та інформаційних кампаніях.
Зміну позицію Трампа можна констатувати, підсумовуючи візит Марка Рютте до США 23−25 червня 2026 року. Головною метою Генерального секретаря НАТО було не стільки досягти нових домовленостей, скільки зберегти політичну єдність НАТО й утримати адміністрацію США від подальшої ескалації суперечностей із союзниками напередодні саміту НАТО в Анкарі 7−8 липня цього року. Адже останнім часом у відносинах між європейськими союзниками та Сполученими Штатами була певна напруженість.
Трамп висловлював невдоволення недостатньою, на його думку, підтримкою з боку європейських союзників під час американської операції проти Ірану. Водночас очевидно, що ця операція не була рішенням НАТО і не проходила через механізми колективного ухвалення рішень Альянсу. Саме тому окремі європейські держави не брали участі в її підтримці.
Для Вашингтона НАТО насправді не є тягарем
Це, зрештою, проявило те, що для Вашингтона європейська безпека й НАТО насправді не є тягарем. Навпаки, сильна Європа означає сильніші Сполучені Штати, а Альянс залишається одним із ключових інструментів забезпечення спільної безпеки.
У Вашингтоні Марк Рютте озвучив важливі сигнали: підтримка України з боку союзників триватиме, президент України Володимир Зеленський братиме участь у саміті НАТО, а військову та фінансову допомогу Україні не скорочуватимуть, попри інші міжнародні кризи. І, нарешті, головним джерелом довгострокової загрози для європейської безпеки союзники й надалі вважають Росію.
Після саміту G7 можна говорити про поступове зближення підходів двох берегів Північної Атлантики щодо російсько-української війни.
Росія тривалий час розраховувала на так званий «дух Анкориджа» — тобто на можливість домовленостей між Москвою і Вашингтоном без повноцінної участі України та Європи. Але сьогодні залишився лише його привид, який Кремль і далі намагатиметься використовувати у своїй дипломатії та пропаганді.
США та Європа дедалі більше демонструють єдність у підтримці України, а не готовність шукати компроміси за її рахунок. Саме це є найбільшою зміною порівняно з тим, на що розраховував Кремль. Москва прагнула вести окремий діалог зі Сполученими Штатами, відсуваючи Європу й Україну на другий план. Але нині такий сценарій виглядає дедалі менш реалістичним.
І Україна, і європейці сподіваються, що Сполучені Штати поступово відійдуть від логіки суто нейтрального посередництва. Вашингтон дедалі чіткіше виходить із того, що Україна є жертвою неспровокованої агресії, а Росія — державою-агресором. Це означає, що будь-які переговори повинні базуватися на принципах міжнародного права, а не на нав’язуванні Україні односторонніх поступок.
Також очевидно, що підходи адміністрації Трампа поступово еволюціонують. Якщо на початку президентського терміну звучали самовпевнені заяви, які створювали враження, що Сполучені Штати можуть діяти переважно самостійно, то сьогодні Вашингтон також зацікавлений у сильних і надійних європейських союзниках.
Сучасні виклики — війна Росії проти України, нестабільність на Близькому Сході, зростання впливу Китаю — демонструють, що жодна держава, навіть така потужна, як США, не здатна ефективно реагувати на них самотужки. Саме тому ми спостерігаємо поступове зміцнення трансатлантичної координації.
Президент Трамп справді нерідко досить різко критикував європейських союзників, насамперед за недостатні оборонні витрати та надмірну залежність від США. І треба визнати, що частина цієї критики є небезпідставною. Саме вона значною мірою підштовхнула європейські держави до збільшення оборонних бюджетів, розвитку власного оборонно-промислового комплексу та більшої відповідальності за безпеку континенту.
Сьогодні європейські держави дедалі більше уваги приділяють розвитку власної безпекової спроможності та стратегічної автономії. Значною мірою це відповідає й підходу Сполучених Штатів, які давно спонукали європейців до цього.
Доконаний факт, що безпека України і безпека Європи нерозривно пов’язані. Неможливо побудувати стабільну й сильну систему європейської безпеки без України, яка сьогодні є ключовою державою у стримуванні російської агресії. Водночас і Україна потребує політичної, економічної та безпекової підтримки Європейського Союзу.
Прискорення інтеграції України до ЄС відповідало б інтересам усіх сторін. Для Європи це означало б зміцнення власної безпеки та стратегічної стійкості, для України прискорення реформ і набуття повноправного місця в європейській спільноті, а для Сполучених Штатів появу сильнішого та більш самодостатнього європейського партнера.
Якщо Сполучені Штати нині не готові зайняти чітку позицію щодо членства України в НАТО, вони могли б компенсувати це активною підтримкою прискореної інтеграції України до Європейського Союзу. Це відповідало б американській логіці посилення стратегічної автономії Європи у сфері безпеки.
Саме тому Вашингтон міг би активно підтримати прискорення переговорного процесу щодо вступу України до Європейського Союзу, сприяючи відкриттю переговорних кластерів і працюючи з тими державами-членами ЄС, які сьогодні стримують або блокують подальше просування України до членства. Такий крок повністю відповідав би інтересам України, Європи та Сполучених Штатів.