Читайте NV у Google
Отримав багато питань «як там» і вирішив зафіксувати цей цікавий досвід. Можливо комусь буде корисним, хоч і щиро нікому такого не бажаю
Продовження. Початок читайте тут
Десь о пів на дев’яту ранку (це я потім вирахував) мене вивели. Кілька конвойних надягли наручники і посадили в автозак. Через маленьке віконце я дивився на дорожні знаки і намагався зрозуміти, у яке місто мене везуть. Ніхто не пояснював, куди ми їдемо і що відбувається. Виявилося — Перемишль.
Спершу мене привезли до прокурора, там надали перекладача. І - мені пощастило — туди вже встиг доїхати адвокат із Варшави.
Нам дали десять хвилин поговорити. Адвокат, звісно, не в курсі справи. Але десяти хвилин якраз вистачає, щоб дати йому певні ввідні.
По-перше, у Німеччині я востаннє був у 2020 чи 2021. А в тому місті, яке вказане у звинуваченні, не був ніколи.
По-друге, в той період 2024-го я точно перебував в Україні, і це легко перевірити по відміткам у моєму паспорті.
Я навіть не вмію водити вантажівку
Більше того, я добре пам’ятаю, що робив саме у вересні 2024, адже на початку місяця переніс планову операцію на коліні - порвав хрестоподібну зв’язку. Далі була довга реабілітація, і місяців зо два я не виїжджав навіть за межі Києва. Це легко підтвердити.
Ну і я навіть не вмію водити вантажівку, не маю відповідної категорії прав!
Здається, що все зрозуміло — це якась дивна помилка.
Йдемо до прокурора. Він зачитує, у чому мене звинувачують. Перше питання — чи визнаю я провину. Ні. Друге — чи готовий відповідати на питання. Готовий.
Я розказую свої аргументи. Прокурор наче все сприймає. Віддає мій паспорт з відмітками на ксерокопію.
І в якийсь момент розмова переходить у формат: А чи не крали у вас коли-небудь паспорт? Чи залишали ви коли-небудь речі без нагляду? Чи немає у вас брата-близнюка в Німеччині? Здається, прокурор усе зрозумів. А наприкінці він додає: треба розуміти, що ордер видала Німеччина. Тут ми ніяких розслідувань не проводимо. І питає: чи готові ви до екстрадиції? Якщо так, усе займе набагато менше часу.
За порадою адвоката кажу, що ні.
Суд призначають через дві години. Адвокати в цей час намагаються зібрати хоч якусь доказову базу. Дружина надає їм медичні довідки, договори, переписки, фото і відео, чеки, виписку з однієї з карт — все, що швидко знаходить на моєму ноутбуці, який залишився у неї.
Заходимо. Суддя, прокурор, адвокат, перекладач і двоє моїх охоронців, які постійно поруч. Я весь цей час у наручниках.
Суддя зачитує все, що в нього є. Мій адвокат ще раз проговорює всі доводи — я ніяк не міг бути причетним до того, що мені інкримінують.
Прокурор встає і просить арешт до шістдесяти днів — щоб встигнути запросити документи в Німеччині. Бо раз німці зробили такий ордер, певно, у них щось є.
Від «шістдесяти днів» стає не дуже добре.
Адвокат намагається заперечити: якщо так, то давайте говорити хоча б про заставу або про проживання за визначеною адресою в Польщі.
Суддя вислуховує це все і пояснює: польський суд тут виступає суто як ланка між німецьким запитом і виконанням. Ніяких розслідувань він не проводить і справу по суті не розглядає.
Через дві-три хвилини — рішення. Шістдесят днів.
Усе засідання зайняло хвилин сім.
Мені дають подзвонити дружині. Думаю, це вже було трохи вище їхніх повноважень, але конвойні вдають, що не бачать. Дві хвилини з телефона адвоката. Я в наручниках.
Кажу, що затримуюся щонайменше на кілька тижнів і не знаю, коли зможу вийти на зв’язок.
Адвокат каже: шістдесят днів звучить погано, але ми спробуємо зробити все швидше.
Але сама цифра — після того, як ти зранку думав, що вийдеш сьогодні або за декілька днів, — не додає оптимізму.
Мене відвозять у СІЗО, що у п’яти хвилинах їзди. У цьому СІЗО сидять і ті, хто чекає на вирок, і ті, хто вже відбуває строк. Вбивці і скамери, блатні і випадкові, як я — всі в одному місці.
При оформленні повертають шнурівки. І годинник — він механічний, тому його можна.
Це виявилося важливішим, ніж може здаватися. Після першої ночі на кордоні я вже знав, що відсутність годинника і постійне світло роблять із психікою дивні речі. Ти не розумієш, котра година, день зараз чи ніч. І нервова система починає шаліти.
Також видали набір: два пледи, постільна білизна, двоє трусів з дірочками, мило, гель для душу, зубна паста, щітка, миска з тарілкою і стакан.
Це все моє майно на невідомо скільки часу.
Ще один дууже повний огляд. Фотографії. Записують колір очей.
І тут уже майже ніхто не питає, що ти тут робиш. Головне, що ти вже тут.
Усі говорять польською. Я розумію лише частково, відповідаю українською. Хтось враховує це, а хтось починає підвищувати голос і дратуватися, якщо не розумієш мови.
Перед розподілом у камеру є десятихвилинна розмова з виховавца, це щось на кшталт куратора. Мені пощастило — він чи не єдиний говорив англійською, і по спілкуванню було видно, що людина адекватна. Через три-чотири дні він пішов у відпустку, і я його більше не бачив, а замість нього прийшла людина, яка говорить тільки польською. Тобто це було саме везіння.
Він погоджується коротко вислухати мою історію і вирішує замість загальної камери (у яку відправляють всіх «новачків» незалежно від статті) — розподілити мене до мексиканця, який також розмовляє англійською: «він тобі все пояснить».
(далі буде)
Текст опубліковано з дозволу автора