До чого призведуть домовленості з Росією про закінчення війни

Чи є сьогодні ознаки швидкого миру в Східній Європі? На перший погляд, можна інтерпретувати низку останніх тенденцій саме таким чином. З одного боку, Україна перебуває під величезним тиском — як на полі бою, так і на міжнародній арені. Війська РФ просуваються на Донбасі. Російські атаки на енергетичну інфраструктуру України мають дедалі сильніший вплив.

Обраний президент США Дональд Трамп заявив, що хоче якомога швидше закінчити війну. У Західній і Центрально-Східній Європі виникла фаланга популістських партій, для яких міжнародне право, європейська солідарність і демократичні цінності, а отже, і доля України, мають у кращому разі другорядне значення. Не тільки радикальні ліві та праві, а й деякі центристські політики, включно з канцлером Німеччини Олафом Шольцем, проводять передвиборчі кампанії як «миротворці», чия (уявна) розсудливість нібито запобігає ескалації війни.

З іншого боку, правління Путіна в Росії зазнає економічного тиску. Інфляція зростає, а рубль падає. Людські та матеріальні втрати Росії на українському фронті величезні, і Москва може лише частково компенсувати їх. На Близькому Сході, Південному Кавказі та в Центральній Азії Росію витісняють як фактор сили, а разом із цим втрачається і репутація Путіна як геополітичного стратега. Як в Україні, так і в Росії останні опитування показують, що більшість населення виступає за якнайшвидше припинення вогню.

Дозволити агресору пожинати плоди своєї агресії вважається деескалацією

Чи дає це шанс скоро припинити війну переговорним шляхом? Навряд чи — тому що більшість благонамірених пропозицій у цьому напрямі приводять у політичний глухий кут. Низка планів щодо припинення вогню та більш масштабних ідей щодо врегулювання всього конфлікту не враховують основні уподобання сторін. Вони суперечать як гегемоністським і геноцидальним устремлінням Росії, так і фундаментальним інтересам безпеки України. Формула «Нічого про Україну без України» — це не тільки шляхетна політична максима, а й гарантія виживання для українців. Бо Росія прагне не тільки скоротити Україну, а й ліквідувати її як незалежну культурну спільноту і суверенну національну державу.

Багато мирних проєктів свідомо чи несвідомо пропонують розв’язання конфлікту, яке передбачає заохочення російської воєнної агресії та покарання Києва за український статус держави без ядерної зброї. Подібно до наслідків недбалого ставлення сьогоднішніх поколінь до довкілля, міжнародне визнання переможного миру Росії в Україні закладе бомбу під світову систему міжнародної безпеки. Сьогодні часткове припинення вогню може бути можливим на певний період часу. Однак кодифікація територіальних придбань Росії та/або втрат суверенітету України сприятиме їхньому повторенню та імітації наступними російськими чи іншими ревізіоністськими урядами.

Крім того, врегульоване договором територіальне та/або політичне зменшення української національної держави стало б попереджувальним знаком для інших країн світу, які є відносно слабшими щодо своїх сусідів. Незалежно від того, обрані вони демократичним шляхом чи прийшли до влади недемократичним шляхом, багато урядів переглянуть свої стратегії національної безпеки. Цілком імовірна регіональна гонка озброєнь. Нові програми створення атомної зброї та припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також кінець конвенцій про хімічну та біологічну зброю стануть цілком імовірними.

Читайте також:

Павло Клімкін

Що стоїть за пропозицією Трампа про європейських миротворців в Україні

Багато прихильників часткової капітуляції України сьогодні видають себе за друзів миру і противників війни. Однак вони повинні говорити не тільки «А», а й «Б»: ціною переможного для Росії миру, який наразі є єдиним можливим тимчасовим завершенням війни, буде не тільки кричуща несправедливість щодо України. Він також означав би підрив міжнародного порядку держав.

Людство вступить у своєрідний «новий старий світ»: кордони знову будуть зміщуватися насильством, відносно мирні держави будуть придушуватися войовничими імперськими державами, а експансіоністські уряди будуть безкарно здійснювати геноциди. Лише ті, хто готовий заплатити цю високу ціну, мають право вимагати припинення поставок зброї в Україну, послаблення санкцій проти Росії та передачі Москві українських воєнних трофеїв — окупованих територій, депортованих дітей, експропрійованої нерухомості тощо.

Багато удаваних друзів миру не визнають своєї риторичної підтримки російських імперіалістів і паліїв війни в усьому світі. Більшість передбачуваних супротивників війни в Європі забувають або замовчують те, що вони пропонують винагородити завойовницьку кампанію і тим самим підвищують імовірність майбутніх воєн. Дозволити агресору пожинати плоди своєї агресії вважається деескалацією, а не псевдо-пацифістською стратегією, яка робить більш вірогідним нове застосування військової сили в усьому світі.

Крім замовчування величезного супутнього збитку для світової стабільності та безпеки в разі переможного миру Росії, багато прихильників переговорів страждають на аналітичний кретинізм щодо імперських намірів Росії. Можливо, сьогоднішнє московське керівництво ще не володіє повною мірою фашистськими якостями, але воно хоче набагато більшого, ніж просте обмеження суверенітету і поступка територією України. Кінцевою метою є вже не тільки ліквідація незалежної української національної держави.

Україна також є для Росії політичним полігоном, геостратегічним інструментом, зоною розгортання збройних сил і резервуаром ресурсів для досягнення ширших цілей Кремля у Східній Європі та за її межами. З 2022 року ворожість Москви та її цілі щодо Заходу неухильно розширюються. Підкорення України тепер не стільки головний приз, скільки перший крок у фундаментальному перегляді європейської та світової політики, якого прагне Москва. Це ще не означає негайного продовження кінетичної війни за межами України. Неодноразові погрози Москви на адресу Заходу звичайними озброєннями та зброєю масового ураження — це не стільки анонс швидких дій, скільки частина гібридного інструментарію для руйнування демократичних суспільств, держав та організацій.

Читайте також:

Володимир Фесенко

Про заяви Путіна та ймовірність мирних переговорів

На певних етапах дипломатія для Москви стає інструментом підривної діяльності, а не альтернативний підхід до вирішення конфлікту. Як нещодавно висловилася шведська політологиня Шарлотта Роде, «переговорний театр Росії» має радше перформативні та маніпулятивні, ніж практичні функції. Мінімальна мета переговорів може полягати в тому, щоб загальмувати партнера з переговорів, а максимальна — в тому, щоб домогтися поступок, які в іншому разі довелося б завойовувати суто воєнними засобами. Іноземні прихильники переговорів сьогодні виступають у ролі «корисних ідіотів» для Кремля, сприяючи веденню Москвою гібридної війни та неусвідомлено перешкоджаючи досягненню реального і стійкого миру шляхом посилення України.

Напад Росії на Україну — це не тільки завойовницька та винищувальна війна, а й зовнішньополітичний клин для Москви. Дебати про допомогу Україні та припинення війни розколюють західні партії, парламенти, уряди та альянси. Потік біженців з України сприяє зростанню антизахідних популістських партій, таких як «Альтернатива для Німеччини» і Союз Сари Вагенкнехт у ФРН. І останнє, але не менш важливе: Росія, яка завоювала Україну воєнним, дипломатичним або комбінованим шляхом, використовуватиме її як плацдарм і ресурс для дій Москви на Заході — як кінетичних, так і гібридних.

Європейські держави, а також інші західні та незахідні країни повинні мати цілу низку національних інтересів саме у справедливому мирі, який покладе край російсько-українській війні. Однак це буде можливо лише за умови проведення нових успішних українських наступальних операцій, заснованих на хорошому оснащенні сучасною зброєю. Доти, доки цю основну умову не буде виконано, пошук балансу і компромісу з Москвою буде лише ще більше розпалювати і без того авантюрні зовнішньополітичні амбіції Росії, а не стримувати їх.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV