Ми ще досі тут. І не тому, що Зеленський не втік
Тривалий час після початку великої війни я, передовсім як людина, частково — і як журналістка, теж носилася із запитанням: ну чому так?
Чому не було відвертої розмови із громадянами? Чому, коли американська розвідка говорила, що ось-ось почнеться, і радила копати окопи, президент пропонував святкувати якийсь день єднання? Чому така недовіра до свого ж суспільства?
Наївне і, напевне, навіть травматичне відчуття.
У листопаді 2022 року в мене була нагода спитати про це особисто — на зустрічі президента з головними редакторами та ведучими радіо і телебачення. Я тоді ще була головною редакторкою Громадського радіо, і мені це питання здалося важливим для рефлексування в часі. На той момент пройшло вже вісім місяців від вторгнення, щойно звільнили Херсон.
Тому я спитала, чому президент так не довіряв людям і чи не переконався він за цей час, що це було помилкою, — що українські громадяни більш зрілі, більш сміливі, ніж він вважав і ніж, можливо, ми самі про себе думали.
Президент відповів дуже емоційно. Він багато говорив про себе, що він не втік, що була пропозиція від партнерів евакуювати столицю, а він сказав, що це неможливо — бо Росія зайде і займе те, що покинуто (це правда, і навіть не займе, а випалить, як росіяни це роблять).
Сказав, що там, де немає людей, буде смерть.
І це теж правда.
Але ця відповідь мені здалася все одно не про нас як про спільноту. Вона все одно була про недовіру до громадян. Бо коли довіра є, ми вважаємо людину/спільноту суб'єктною. Здатною ухвалити правильне рішення. Ми здатні дивитись в очі загрозі разом і бути партнерами.
Відтоді було багато чого. І журналістських реконструкцій, і статей, й інтерв'ю.
Ця остання публікація Шона Вокера в The Guardian, окрім того, що є прекрасною журналістською і аналітичною роботою, ще й дуже стимулює спогади. Власне, емоційно повертає в ті дні, і свідченням цього є те, що ми знову почали згадувати про цю відсутність чесної відвертої розмови з громадянами.
Зеленський сказав: там, де немає людей, — буде смерть
Як пише Шон Вокер: «Найголовніше, що український уряд був повністю непідготовлений до майбутнього нападу, а президент Володимир Зеленський витратив місяці на те, щоб відхиляти все терміновіші американські попередження як нагнітання страху та придушувати занепокоєння своєї військової та розвідувальної еліти, яка врешті-решт зробила обмежені спроби підготуватися за його спиною».
Але зараз я би не питала про це. Бо мені здається, що всі відповіді — в нас самих.
Фейсбук мені нагадав, що чотири роки тому, напередодні 24 лютого, я постила картину полтавського художника Юрія Шаповала (йдеться про роботу «Врятовані картоплею», на якій люди копають город, а над ними пролітає ракета — Ред.)
Вона мені здалась магнетичною, попри моторошність. І пророчою, як тепер ми бачимо.
Тоді чимало людей написали мені, що це ж «жах».
«Як ви можете таке публікувати».
«Як можна саджати картоплю під ракетами».
Але ми ще тут.
Шон Вокер пише: ключовим уроком вторгнення в Україну було те, що «не варто відкидати речі лише тому, що колись вони могли здаватися неможливими».
Це взагалі важливий і прикрий урок не лише для світових розвідок, не лише для політиків, а й для громадян.
Чи ми його до кінця вивчили?
Не всі, але велика частина з нас. Ми ще досі тут не тому, що хтось не втік. Ми ще досі тут тому, що були люди, які першими все зрозуміли про війну ще у 2014 році і прийняли цей бій. Бо були люди, які першими опинилися у лютому 2022-го біля військоматів, які були здатні ухвалити саме це рішення — битися.
Якраз за самих себе, за країну — не за президентів чи владу.
Що була довіра і солідарність.
Бо це ніколи не одне рішення однієї людини.
Це завжди сума зусиль, сміливості, сили і жертовності тисяч людей, мільйонів людей.
Саме це робить нас спільністю, політичною нацією.
Оригінал
Текст опубліковано з дозволу автора