Мирно перемогти авторитарний режим? Які шанси у Білорусі та Росії
Чи можна скинути жорстко авторитарний режим за допомогою виключно ненасильницьких дій? Які умови, за яких успіх ненасильницьких дій більш імовірний?
Концепція ненасильницького опору
В останні кілька десятиліть, особливо після чехословацької «оксамитової революції» 1989 року, в світовій політичній дискусії широкої популярності набула ідея ненасильницької зміни авторитарного режиму.
Філософською основою концепції ненасильницького опору стали важливі постулати християнства, індуїзму, джайнізму, буддизму, ідеї і практичні дії Девіда Торо, Льва Толстого, Махатми Ганді, Мартіна Лютера Кінга. (…)
Ідея ненасильницької зміни авторитарних режимів з огляду на очевидні причини дуже приваблива. Більш того, для багатьох сучасників вона стала єдино допустимою з позиції як теоретичного обговорення, так і практичного втілення. Спроби звернути увагу авторів і прихильників цієї концепції на некоректність використовуваної ними аргументації або ж на практичну неефективність таких кампаній нерідко викликають напади жорсткої обструкції і цензурування з боку т.зв. «прихильників ненасильства».
Головна проблема нині широко популяризованої концепції ненасильницького опору походить з вкрай неохайного ставлення ряду її авторів і прихильників до того, що вони вважають ненасильницькими діями, і до того, що може бути названо успіхом таких дій. (…)
Через невисоку якість деяких популярних робіт з теми ненасильницького опору, а також непридатність вихідних даних, які використовуються їхніми авторами, першим кроком у справі відповіді на сформульовані на початку цього тексту питання стало створення прийнятної бази даних за відповідними політичними подіями. (…)
2. База даних спроб неконвенціональної зміни влади (НЗВ), 1972−2020
Була сформована база даних спроб неконвенціональної зміни влади (НЗВ) в період 1972−2020 років, для якого за державами і територіями світу є дані Індексу політичної волі, розраховані організацією Фрідом Хауз.
За майже півстоліття було виявлено 266 випадків спроб неконвенціональної зміни влади на національному рівні. Розподіл випадків за рівнем політичної свободи (типом політичних режимів) в країні напередодні спроб неконвенціональної зміни влади виявився таким.
Рівно половину всіх випадків спроб неконвенціональної зміни влади (133 з 266) становлять різні види переворотів — палацові, військові, військові з елементами іноземних інтервенцій. Масові протести являють собою приблизно третину всіх спроб (89 з 266). Громадянські війни та іноземні інтервенції (32 випадки) займають 12% всіх спроб. Нарешті, рішення, прийняті переважно самим режимом, представлені 12 випадками, що становить 4,5% всіх спроб неконвенціональної зміни влади.
Основні закономірності спроб неконвенціональної зміни влади
Одним з ключових параметрів виявлених закономірностей виступає рівень політичної свободи (тип політичного режиму). Частота спроб неконвенціональної зміни влади, їх успішність, використовувані при цьому способи дій певною мірою пов’язані з типом політичного режиму (визначеним величиною Індексу політичної волі напередодні спроби неконвенціональної зміни влади). (…)
Результати всіх спроб неконвенціональної зміни влади
Як видно за даними табл. 2, невдалою виявляється приблизно третина всіх спроб неконвенціональної зміни влади, тоді як успішними стають приблизно дві третини таких спроб.
Застосування режимом насильства щодо опозиції
Як видно за даними табл. 3, в абсолютній більшості випадків спроб неконвенціональної зміни влади чинні режими готові застосовувати насильство і на ділі застосовують його. Це вірно і для повністю вільних режимів, які в більш ніж трьох чвертях випадків (76,2%) застосовували насильство проти опозиції. Зі зниженням рівня політичної свободи ймовірність застосування чинним режимом насильства проти опозиції помітно зростає — з 76,2% до 93,4%. Вісім виняткових випадків незастосування політично невільними режимами насильства проти опозиції розглядаються нижче.
Закономірності неконвенціональної зміни влади в умовах невільних політичних режимів
Оскільки нинішні Росія, Білорусь, а також ряд інших держав пострадянського простору зараз мають невільні політичні режими, то закономірності зміни влади неконвенціональними способами в умовах вільних і напіввільних політичних режимів до них не застосовуються. У групі країн з невільними політичними режимами спроби неконвенціональної зміни влади мають свої особливості. (…)
Найважливіший висновок, який випливає з аналізу бази даних спроб НЗВ, полягає в такому — в умовах невільного політичного режиму за відсутності силового опору з боку опозиції єдиний шанс на зміну влади існує тільки в тому разі, якщо режим добровільно відмовляється від застосування насильства проти опозиції. Якщо ж режим застосовує щодо своїх опонентів насильство, а опозиція відмовляється від силового опору режиму, то ймовірність зміни влади в умовах політично невільного режиму дорівнює нулю.
6. Випадки-винятки
Природно, особливий інтерес привертають ті 8 випадків-винятків зміни влади в умовах невільних політичних режимів, які відбулися як за відсутності силового опору з боку опозиції, так і за відмови режиму від застосування масового насильства проти своїх опонентів. Всі ці 8 випадків являють собою приклади односторонньої відмови чинних тоді режимів від застосування масового насильства. При цьому в п’яти випадках із восьми, очевидно, найважливішим фактором успіху став вплив на режим так званої «позитивної зовнішньої інтервенції», що серйозно ослабила або ж повністю блокувала потенційне бажання режиму застосовувати проти опозиції масове насильство. Ось ці випадки.
1. СРСР-1989, «Революція Горбачова» — демократизація в СРСР, включно з першими вільними виборами З'їзду народних депутатів, що проводилася завдяки внутрішньоелітним домовленостям (рішенням) керівництва КПРС на чолі з М. Горбачовим («Реформи згори»).
2, 3, 4, 5. НДР-1989, Болгарія-1989, Чехословаччина-1989, Монголія-1990, «оксамитові революції» в комуністичних країнах — демократизація в сателітах СРСР, країнах з обмеженим національним суверенітетом, викликана багато в чому «позитивною зовнішньою інтервенцією» з боку радянського керівництва (М. Горбачова). Позитивна зовнішня інтервенція поєднувала, з одного боку, дії КДБ СРСР і місцевих спецслужб, які підтримували опозиційні рухи в цих країнах, а, з іншого боку, політику офіційного Кремля, що відмовляла керівництву сателітів у самостійному застосуванні насильства, наданні силової допомоги і вимагала від них заміни старого консервативного партійного керівництва на нове.
6. Україна-1990, «Революція на граніті» — відставка у відповідь на вимоги студентських протестів голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, узгоджена з М. Горбачовим, що стала ще одним прикладом «позитивної зовнішньої інтервенції» з боку кремлівського керівництва в 1989−90 роках.
7. Ліван-2005, «Кедрова революція» — відставка в результаті масових протестів просирійського уряду Омара Караме, розпуск парламенту, виведення сирійських військ з країни. За своїм антисирійським характером Кедрова революція близька до антиколоніальних рухів, закономірності політичної поведінки в яких відрізняються від спроб зміни влади всередині національних держав.
8. Йорданія-2011 — відставка в результаті масових протестів уряду Маруфа аль-Бахіта.
Слід зазначити, що всі згадані вісім випадків не були зміною верховної державної влади в цих країнах. В результаті кожної з цих змін вища влада залишалася в руках колишнього господаря: в СРСР, НДР, Болгарії, Чехословаччині, Монголії, Україні влада залишилася в руках відповідних національних компартій, в Лівані Еміль Лахуд залишився президентом країни, в Йорданії Абдалла II залишився королем. Тому ці зміни певною мірою можна розглядати також як політичний маневр, застосований керівництвом зазначених режимів для збереження своєї верховної влади.
Розподіл способів неконвенціональної зміни влади в країнах з невільним політичним режимом показано в такій діаграмі.
Основні висновки
Як показують результати аналізу 266 спроб неконвенціональної зміни влади, зроблених в 1972—2020 роках, в умовах вільних і напіввільних політичних режимів зміна влади можлива, якщо опозиція прихильна до виключно ненасильницьких методів громадянського опору. В останні півстоліття трохи більш ніж половина таких спроб виявилися успішними.
В умовах невільних політичних режимів відмова опозиції від силового опору режиму при застосуванні режимом насильства щодо своїх опонентів не призвела до жодного випадку успішної зміни влади.
Водночас, якщо опозиція чинить силовий опір режиму, то такі дії хоча й не гарантують перемоги, але все ж призводять до зміни влади майже в трьох чвертях випадків (73%).
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ