Все це для Путіна не має значення. Як Захід має допомогти Україні

Кілька тижнів я був у Києві, частково як запрошений науковий співробітник у провідній українській лабораторії ідей Центру трансатлантичного діалогу. Київ — напрочуд елегантне та красиве місто, європейська столиця вищої ліги. Регулярні попередження про повітряний наліт, що надходять на телефон, а також зловісні сирени в стилі Другої світової війни, тепер значною мірою ігноруються, незважаючи на випадкові ракетні удари.

Кафе та ресторани відкриті та здебільшого заповнені. Саме в одному з них я зустрів високопосадовця уряду України, який зателефонував мені, висловивши схвалення того, що я говорив у міжнародних ЗМІ. «Ви знаєте, чи не так, що в цей час наступного року російський солдат може сидіти просто там, де є ви, — сказав він після різкого вступу. — Ми програємо цю війну».

Він має рацію. Були великі перемоги під Києвом, Черніговом і Харковом. Але з невдачами в Донецьку та Луганську приходить жахливе усвідомлення того, що це, ймовірно, буде кровопролитна війна, яка триватиме роки. Берегова лінія країни розташована в руках окупантів, а її порти заблоковані. Серйозна економічна криза насувається як в Україні, так і ширше. Поки Україна не виграє, вона програє.

На саміті НАТО було заявлено, що він адекватно допомагатиме державам-членам у наданні підтримки Україні, водночас визнаючи «конкретну ситуацію» кожного члена — імовірно, конкретну ситуацію деяких країн, які не бажають робити корисний внесок у захист України.

Допомога у вигляді зброї, як і раніше, ретельно перераховується, класифікується і підраховується — таким чином допомагаючи російським розвідникам виконувати їхню роботу, часто даючи їм точну інформацію про кількість і можливості зброї, наданої донорами.

Єдине, що зупиняє зараз росіян, це українські солдати

Незважаючи на все це, західна зброя допомогла Україні утримати оборону і, ймовірно, продовжить це робити. Проте вона зможе покласти на російських лідерів стратегічно значні витрати.

Між 20 000 і 30 000 убитих солдатів і одна третина танкових військ Росії, перетворена на брухт — усе це для Володимира Путіна не має жодного значення. Генерали звільнені чи вбиті? Що ж, там, де вони прийшли, їх ще повно. Головне, що початкова мета Росії щодо нейтралізації України як життєздатної держави досягається.

Стратегічні цілі

Для України, як і для Росії, ключовий стратегічний фронт розташований на півдні. Повернення Херсона — стародавнього міста на узбережжя Чорного моря, яке Росія, схоже, планує анексувати у межах своєї схеми «повернення російських земель», — стане справжнім ударом для Кремля. Українські війська, які вступають до Криму, який розташований за кілька хвилин їзди на танку від Херсона, надсилатимуть повідомлення: «Ось як виглядає стратегічна поразка».

Отже, спроба ця мала б сенс як з військової, так і з політичної точки зору. Але, по суті, проблема України полягає в тому, що їй не вистачає бойової могутності, щоб бути впевненою в успіху. Тенденція постачання зброї далека від того, що необхідно для забезпечення повернення українських земель і подальшого припинення цієї війни шляхом переговорів або збройним шляхом.

Кілька тижнів тому США оголосили як свою мету «ослаблення Росії настільки, що вона не зможе робити те, що вона зробила під час вторгнення в Україну». Це все дуже добре, але проблема в тому, якими засобами Захід вирішив прийти до цієї мети шляхом довгострокового виснаження або за допомогою рішучої поразки.

Розшукується: велика вогнева міць

Те, що Захід називає своїм «арсеналом демократії», вже відкрито, але не зовсім. Серйозні сумніви стосуються того, чи США серйозно ставляться до своїх військових цілей. Питання в тому, чи хочуть Сполучені Штати, щоб українці перемогли, чи хочуть, щоб вони спливали кров’ю роками?

Якщо перше, то необхідно дуже швидко вжити заходів для вивільнення тисяч танків M1 Abrams, бойових броньованих машин Bradley, артилерійських знарядь, ударних вертольотів та інших систем, більшість яких нині перебувають на зберіганні, а не на озброєнні.

Немає потреби виснажувати якісь підрозділи збройних сил США. До речі, все це озброєння було спеціально розроблене для знищення того озброєння, яке зараз розгортають росіяни. Обіцянка Байдена «підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно» звучить гостро. Без ступінчастих змін у постачанні озброєнь фраза «скільки, скільки потрібно» — слова, які ми вже чули від західних лідерів щодо Іраку та Афганістану, — може означати справді дуже довгий час. Є, звичайно, на жаль, ще можливість того, що Заходу просто набридне ця довга війна.

Має початися підготовка до переходу від «системи крапельного живлення» озброєнням, що обчислюється одиницями, до допомоги, що виражається тризначними цифрами. Україна також потребує великого та систематичного режиму для формування та навчання бригад, здатних покласти на Путіна цю справді високу стратегічну ціну. Такої системи масового «навчання та оснащення», схоже, не планується.

Після повернення до Києва партнера колеги Сергія (до лютого він працював продакт-дизайнером) відрядили до Донецької області — два тижні тому. Нині він живе у бункері недалеко від лінії фронту. Його група озброєна старим радянським спорядженням, а боєприпаси до зброї закінчуються.

З моменту розгортання підрозділу Сергія вже двох убили. У кращому разі він проводитиме такі розгортання протягом багатьох років, тоді як решта світу нудьгуватиме, НАТО зміцнить свої кордони, а Захід надасть Україні ще трохи зброї. Єдине, що зупиняє зараз росіян, — це українські солдати та їхня здебільшого застаріла зброя.

Переклад НВ

НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал опубліковано на The Conversation

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ