Настрої та обстановка під Донецьком

Бої тут відбувалися влітку 2014‑го. Справжні, танкові. Потім українські військові звільнили селище, лінія фронту відкотилася до Пісок та донецького аеропорту, селище перетворилося на важливу тилову базу — тут заселилися окремі групи та підрозділи, що постійно змінювали одне одного протягом наступних років війни.

Селище живе своїм дивним життям — поміж війною, до якої тут 15 хвилин автівкою, та мирними щоденними клопотами. Військові, що живуть в покинутих дачних будинках, вітаються в магазині з місцевими. Всі одне одного знають, всі живуть на сусідніх вуличках, всі є заручниками цієї війни, яка ніби й відкотилася за донецьку окружну, але ж зрозуміло, що в разі загострення швидко прикотиться назад. А поки селище є таким собі місцем зустрічі та перепочинку — волонтери, журналісти, активісти та митці вважають за обов’язок заїхати сюди до своїх, про все розповісти, про все розпитати.

Передусім, звісно ж, розпитати. У багатьох до сьогодні є ця ілюзія, що війну можна розгледіти, що ближче до фронту вона стає зримішою та зрозумілішою. І якщо візуально довкола Донецька справді можна побачити криваві й глибокі сліди боїв, то щодо зрозумілості справа майже безнадійна — нічого ти не зрозумієш, ніхто не дасть тобі якогось універсального знання про те, що тут відбувається, хто що думає і хто в що вірить.

Немає такого знання. Є тисячі окремих оптик, голосів, характерів та історій, із яких і виплітається химерне й глибоке плетиво прифронтового повітря. І всі ці спроби, приїхавши сюди, все нарешті зрозуміти й побачити, насправді нічого не дадуть. Можеш хіба що набратися тут спокою та впевненості в тому, що панікувати зовсім не слід. Але й розслаблятися не варто.

Про війну не кричать, якщо вона може почути

Хоча саме бажання приїхати нині на лінію фронту й переконатися в тому, що вона міцна і надійна, є цілком зрозумілим — останні тижні інформаційного тиску, масових новинних вкидів, безапеляційних експертних висновків та двозначних заяв вітчизняних і закордонних політиків усіх зробили трішки істеричнішими. Нервовішими так точно. Постійно чуєш це запитання: які там у вас настрої?

Ось і сюди, під Донецьк, приїжджаєш, мимоволі намагаючись зрозуміти: які тут у вас настрої? Ну а далі — питання інтерпретацій. Кожен бачить тут щось своє: хтось повертається в тил оптимістом, хтось видає бажане за дійсне, у когось запитань лишається більше, аніж відповідей. Бо де людина може демонструвати свої настрої? В супермаркеті, на вулиці, у громадському транспорті?

Але в супермаркеті, ну ось, скажімо, в Авдіївці, чоловіки й жінки говорять про погоду або про ціни. Але точно не про Путіна. Можна, звісно, підозрювати, що ніхто не хоче висловлювати свою думку, оскільки боїться чи не наважується, проте, гадаю, все набагато простіше — фізична присутність війни, її наближеність, її зримість змінюють мову й поведінку. Про війну не кричать, якщо вона може почути.

Читайте також:

Андрій Зубов

Захід знайшов больову точку Кремля. Що накоїв Путін

Та й істерити на восьмому році війни якось не особливо випадає. Тому на позір, зовні, ця зима на Донбасі нічим не різниться від попередньої — та сама перевірка документів на постах, військові на вулицях, що поспішають у своїх справах, діти, що йдуть зі школи, сутінки, що швидко западають на околицях.

Війна поруч, іноді її можна почути. Якщо про неї раптом згадали західні журналісти, це не означає, що тут, на Донбасі, про неї хтось забував. Вона весь час поруч, вона триває надто довго, в усіх був час визначитися зі своєю позицією, залишитися тут чи поїхати звідси. Позиція ця навряд чи зміниться від того, що про війну знову говорять на всіх телевізійних каналах. Ось десь такі настрої.

Сидимо ввечері у військових. Хтось приходить на вогник, хтось їде до себе в розташування. Переважно жартують, згадують новорічну ніч. Знайомий доброволець показує свої есемеси — на, каже, подивись, це я подружці пишу. «Це дуже лірично», — відповідаю йому. «Може, з цього книжка напишеться», — говорить він задумливо.

Десь серед ночі приїжджають волонтери із Західної України. Привозять і лишають купу всього їстівного. Знайомий ховає телефон, іде показує, де вивантажувати. Волонтери з дороги, трішки збуджені й галасливі. На відміну від військових, говорять про тактику та стратегію, про те, що і як слід робити. Очевидно, їм теж важливо зрозуміти, що тут із настроями, тому кричать, питають щось у військових. Але вже пізно, тому настрій у всіх мирний, усі йдуть спати.

Колонку опубліковано в журналі НВ від 3 лютого 2022 року. Републікацію повної версії заборонено

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ