Читайте NV у Google
Головне нам зараз — не впасти у дві крайності
Останні дні дали важливу зміну в самому характері війни. Україна більше не просто обороняється від російської навали, а системно переносить війну в оперативний тил противника, б'є по логістиці, паливу, мостах, складах, залізниці, нафтобазах, радіолокаційних станціях і маршрутах постачання. Це ще не «перемога до зими» і не привід для ейфорії. Але це вже зовсім інша ситуація, ніж рік тому.
Ключова зміна полягає в тому, що російський тил перестає бути безпечним. Дрони середньої дальності, удари по трасах постачання, атаки по об'єктах у Криму, Краснодарському краї, Волгоградській області, Бєлгородщині та навколо великих російських міст створюють для Росії нову реальність. Війна, яку Кремль роками намагався продавати власному населенню як щось далеке, телевізійне й контрольоване, дедалі частіше приходить у вигляді вибухів, пожеж, дефіциту пального, збоїв транспорту і страху перед небом.
Говорити, що Крим уже «відрізаний», неправильно
Нинішня українська стратегія не є повторенням контрнаступу 2023 року. Тоді ставка була на фізичний прорив і розрізання сухопутного коридору до Криму. Сьогодні ставка інша: удари по мостах, залізничній інфраструктурі, нафтобазах і маршрутах через Чонгар, Джанкой, Керч та південний коридор не означають автоматичної ізоляції півострова. Росія шукатиме обхідні маршрути, перекидатиме ППО, посилюватиме маскування, будуватиме сітки, запускатиме перехоплювачі, копіюватиме українські рішення. Тому говорити, що Крим уже «відрізаний», неправильно. Однак він знову стає для Росії не тиловою базою, а проблемою. І це дуже суттєво.
На цьому тлі Європа починає формулювати більш цілісну політичну рамку. Лондонська зустріч Зеленського, Стармера, Макрона і Мерца дала п’ять базових принципів:
1. Негайне і повне припинення вогню;
2. Лінія зіткнення як стартова точка переговорів, але без визнання зміни міжнародних кордонів силою;
3. Право України самостійно обирати безпекові союзи;
4. Юридично зобов’язуючі гарантії безпеки;
5. Збереження заморожених російських активів до припинення агресії та компенсації збитків.
Це не мирний план у фінальному вигляді. Це політичний каркас. Але він важливий, бо вперше за довгий час військова динаміка України і дипломатична позиція Європи починають мати вигляд взаємопов'язаних. Тобто Україна створює тиск на полі бою, а Європа створює рамку, в якій цей тиск може бути конвертований у переговорну позицію.
Паралельно ЄС продовжує фінансову підтримку: черговий транш Ukraine Facility майже на 2,8 млрд євро, дискусія щодо коштів на дрони, підготовка нового санкційного пакета, тиск на тіньовий флот, спроби посилити оборонно-промислову співпрацю.
Але треба чесно бачити і ризики.
Перше. Росія ще не зламана. Вона адаптується, шукає контрзаходи і має великий запас жорстокості.
Друге. Удари по логістиці можуть стабілізувати фронт і знизити наступальний потенціал противника, але самі собою вони не гарантують політичного рішення в Москві.
Третє. Втома російського суспільства не дорівнює автоматичному антивоєнному вибуху. У диктатурі невдоволення довго може залишатися приватним страхом, а не публічною дією.
Четверте. Путін може відповісти не миром, а новою мобілізацією, посиленням терору проти українських міст, атаками по енергетиці, диверсіями в Європі або спробою політичної дестабілізації України.
Тому Україна ще не отримала гарантії завершення війни. Найважливіше зараз — не впасти у дві крайності. Перша крайність — песимізм, ніби нічого не змінюється і Росія завжди має нескінченний ресурс. Це неправда. Змінюється дуже багато. Російська логістика стає вразливою, українські технологічні рішення масштабуються, Європа поступово переходить від співчуття до промислової участі, а війна починає бити по внутрішньому відчуттю безпеки самих росіян.
Друга крайність — ейфорія, ніби Путін уже стоїть на межі капітуляції. Це також неправда. Кремль ще має ресурси для продовження війни і може обрати найнебезпечніший варіант — не зупинку, а ескалацію.
Реальність — між цими крайнощами.
Україна сьогодні не просто тримається. Вона намацує нову модель війни: технологічну, асиметричну, логістичну, економічно раціональну. Її суть проста: не обов’язково знищити все російське військо на фронті, якщо можна позбавити його пального, боєприпасів, доріг, складів, ремонтів і відчуття безпечного тилу. Саме це і є головна зміна початку літа 2026 року.
Росія хотіла війни, яка ніколи не прийде до росіян. Україна поступово руйнує цю ілюзію.
І тепер питання для Кремля звучить інакше: не — чи може Росія ще воювати, а скільки ще вона зможе платити за продовження цієї війни — військово, економічно, політично і психологічно.
Текст опубліковано з дозволу автора