Тимчасово окупована освіта. Що можна зробити для дітей в окупації вже сьогодні

Однією з основних задач протягом всього періоду протидії збройній агресії Росії проти України залишається не просто вистояти, а забезпечити спроможність держави, сприяти її подальшому розвитку, керуючись цінностями прав людини. Одним із таких питань є освіта, протидія дезінформації та наративам. Особливо гострим це є в контексті наших дій щодо тимчасово окупованих територій і людей, які вимушено там перебувають. Зупинюсь тут саме на освіті.

Слід усвідомлювати, що в окупації повністю відсутні українські заклади освіти, які функціонують у режимі офлайн. Проте переважна більшість шкіл з таких територій були переміщені, починаючи з 24 лютого 2022 року (на відміну від попереднього періоду) і забезпечують навчання онлайн. Саме до цього навчального процесу онлайн намагаються долучатись діти в окупації. Їхню кількість неможливо встановити. Слід також розуміти, що таке учнівство має обмежений доступ з огляду на небезпеку, відсутній або обмежений доступ до інтернету, позицію батьків або осіб, що їх замінюють, а також загальний вплив (залякування, посилення наративів тощо), який здійснюють окупаційні адміністрації. Більшість цих дітей кидають виклик, долучаючись до уроку української мови чи історії України.

Минулого тижня, я спілкувалася з представником однієї з громад, яка перебуває в окупації. Третина їхніх учнів, які навчались онлайн в цьому навчальному році, підключались до занять, перебуваючи в окупації. Саме тому, ми повинні мати зрозумілі рішення для таких дітей і їхніх батьків.

Якими є варіанти рішень щодо освіти для дітей в окупації?

Рішень щодо доступу до української освіти дітьми в окупації може бути декілька, зупинюсь лише на декількох варіантах.

Більшість цих дітей кидають виклик, долучаючись до уроку мови чи історії України

Перший з них — підтримка виключно на підконтрольній території у різних варіантах, в т. ч. пансіонатному проживанні в період навчання. Попри можливу перевагу у якості освіти, будемо чесними, такими інструментами скористається меншість, адже це передбачає саме виїзд. Той виїзд, який наразі пролягає через територію РФ та треті країни і коштує не одну сотню євро в один бік. Як наслідок, зростатиме рівень підтримки російських наративів унаслідок розривів зв’язків (їхньго скорочення), а значна кількість дітей (понад 320 тисяч без урахування Криму) здобували освіту на ТОТ у 2023−2024 роках згідно даних росіян) буде обирати рух в бік РФ, яка має достатньо підтримуючих стимулів до цього.

Другий варіант полягає в підтриманні. Наразі можна стверджувати, що поки це поточний (можливо не свідомо) вектор руху. Він характеризується забезпеченням навчання в дистанційному форматі або у формі екстернату, зокрема через переміщені заклади, що дозволить зберігати зв’язки. Діти та молодь будуть мати той необхідний мінімум для продовження свого навчання на підконтрольній території Україні. Водночас поступово зменшуватиметься кількість здобувачів освіти, а часові та фінансові витрати, спрямовані на реінтеграцію людей після деокупації все рівно залишатимуться високими.

Третій же варіант полягає в максимальному залученні. Таке рішення може передбачати вивчення українознавчого компоненту, забезпечене на онлайн-платформі з високоякісним контентом, можливість долучитись до синхронного навчання з вчителями, реалізацію окремих програм, спрямованих на психологічну допомогу, медіаграмотність тощо. Звісно, цьому всьому (як і сьогодні) буде протидіяти Росія. Водночас, потенційно більша кількість дітей може бути здобувачами української освіти, відпрацьованими будуть навчальні програми та матеріали, заздалегідь будуть підготовлені освітяни — у майбутньому це зменшить загальне навантаження (кадрове і фінансове).

Чому про це говорю саме зараз?

Наразі Міністерство освіти і науки України активно готується до 24/25 навчального року. Одна із задач —повернення якомога більшої кількості дітей до навчання в денному, змішаному форматі, що сприятиме їхній соціалізації, надолуженню освітніх втрат та розривів. Все це вітається і є дуже зрозумілим та важливим. Проте, не врахованим є те, що повертаючи до офлайн навчання дітей, які є переселенцями не визначеною (або приреченою) є доля тих закладів освіти, які перемістились і працювали як для дітей, які є внутрішньо переміщеними, так і тих, які перебувають в окупації. Саме ці школи і ці вчителі докладали максимум зусиль у збереженні зв’язків, виступали підтримкою, долали наративи. Закриття цих шкіл (такий процес вже розпочато) призведе до виключення тисячі українських дітей з українського освітнього процесу. Як наслідок, повертаючись до можливих варіантів рішень (озвучених мною раніше), ми, як держава, будемо діяти у форматі «підтримка тільки у разі виїзду», що звісно варіант, однак, який суперечить реінтеграційному вектору публічно трансльованому вищими посадовими особами держави (президентом, профільною віцепрем'єркою, депутатами).

Що можна зробити?

Мені сумно констатувати, що маючи таку перевагу, як зв’язок з дітьми і їхніми сім'ями, ми можемо зруйнувати те цінне, що є нашою перевагою. Буду оптимістом і вірити в те, що в МОНу буде достатньо сил затвердити окремий Порядок здобуття загальної середньої освіти в дистанційному порядку, зокрема тих, які перебувають на ТОТ. Порядку, який особливий акцент робитиме на вивчення українознавчого компоненту (за аналогією з моделлю, визначеною для здобувачів освіти на території третіх країн), індивідуальній роботі для подолання освітніх втрат і розривів, а також психосоціальній роботі, роботі з протидії ворожих наративів тощо. До такої роботи можуть і мають бути залученими саме переміщені освітні заклади і їхні вчителі. Це стане лише початком продовження складної роботи, але чітким сигналом для людей в окупації, що ми з ними, а Росії — що ми маємо ресурси їм протидіяти.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV