Читайте NV у Google
Запит на гостросюжетні драми про життя й проблеми підлітків в Україні існував, існує й існуватиме
Кілька днів тому на зимовому книжковому ярмарку я був спершу свідком, а потім — учасником невеличкої сценки. До нашого стенду підійшли мама з донькою. Мама шукала книжку, яка б підходила тринадцятирічній дитині. Дівчинка відразу потягнулася до книжки з озброєними персонажами на обкладинці. Я пояснив, що це — гангстерський роман. Дівчинка заявила: хочу про гангстерів. Але мама була категоричною: ні, ти будеш читати те, що підходить для тринадцяти років. Донька лишилася без книжки, бо мама вважала — краще знає потреби своєї дитини в культурному й розважальному продукті.
Коли український сегмент соцмереж весь обговорює російський серіал Слово пацана. Кров на асфальті, учасники дискусії поводять себе, як та мама. Причому мама формально права: батьки повинні контролювати захоплення своїх дітей і втручатися, якщо бачать пряму й реальну загрозу нестійкій, погано сформованій психіці. Жодні батьки не лише в Україні, а й у світі не хочуть, аби їхні діти вчилися поганого. Усе починається зі справедливого обурення доступністю російського контенту під час війни з Росією, коли агресор убиває їхніх співгромадян щодня. Але в переважній більшості випадків завершується категоричними вимогами заборонити кіно про бандитів як сегмент популярної культури. В одній стрічці прочитав: чому б дітям і підліткам не дивитися замість російської низькопробної пропаганди добрі серіали на кшталт Друзі чи Елен і хлоп`ята. Ну справді, чому тринадцятирічна дівчинка інтуїтивно потягнулася до книжки про гангстерів, коли є Поліанна, добра казка на всі часи…
Запит на гостросюжетні драми про життя та проблеми підлітків в Україні існував, існує й існуватиме. Бо подібний продукт виробляють для відповідної аудиторії в інших розвинених країнах. Звісно, можна і треба рекомендувати замість російського західні аналоги, і до цього переліку я б додав відносно свіжі польські кримінальні драми Ватага та Фаріоза (на Netflix ця стрічка вийшла під зрозумілішою назвою Лють і оповідає про криміналізовані групи футбольних фанатів). Проте все розбивається об труднощі сприйняття.
Кіно працює тоді, коли глядач ототожнює себе з героями й приміряє та моделює показане й побачене на власне життя. Але дорослому британські гангстери з Гострих картузів близькі, бо накопичений багаж знань дозволяє сприймати фільм власне як ситуативну модель. Натомість підлітки вимагають повного занурення й стовідсоткової пізнаваності реалій.
У Британії чи Америці український пацан себе уявити не може
І тут є два полюси сприйняття. Підлітки — основна цільова аудиторія фентезі, бо цей жанр дає змогу втекти від реальності й дає волю уяві, бо їхній життєвий досвід теж, здебільшого, уявний. Водночас, підлітки — основна цільова аудиторія горорів, бо вигадані жахи дозволяють переживати гострі відчуття з чітким розумінням: із-під рідного ліжка в цей момент не вигулькне монстр. Так звані «пацанські» історії в подібних випадках ближчі до жанру кримінального кіно, бо моделюють не пригоди в печері дракона, а поведінку агресивних ровесників.
Тяга підлітків до замішаного на криміналі контенту, включно з гангста-репом, пояснюється страхом перед життям, яке називають дорослим. Відповідно, перегляд стрічок подібної тематики — різновид практик самозахисту. Підлітки чудово розуміють, що рано чи пізно зіткнуться з кимось сильним, хто захоче зламати й підкорити. У такому віці під силою розуміється не сила розуму, а сила кулака. Отже, «пацанське» кіно налаштовує або на бажання дати здачі, або — навчає, як уникнути небезпеки.
Тому Слово пацана, як двадцять років тому — Бригада і Бумер, українському пацану ближче, ніж бірмінгемські банди з Гострих картузів або банди з неблагополучних кварталів Балтимора, життя яких показано в Прослушці. У Британії чи Америці український пацан себе уявити не може. У російській Казані — запросто, бо міська забудова по всьому колишньому СРСР практично однакова. До всього, російська мова знайома від народження, і, хочемо ми того чи ні, мимоволі маркує своє або наше. Бажання дивитися своє притаманно всім, так уже влаштована людина.
У дискусіях довкола Слова пацана звучать справедливі нарікання на відсутність в Україні подібного контенту. Буквально таке саме, але своє. Наприклад, про донецькі банди зразка 1990-тих. Та чуємо не менш справедливе визнання: замістити не лише подібний, а й загалом увесь російський контент власним у нас іще довго не зможуть, а заборонити не зможуть ніколи. Бо це означає заборонити інтернет. Тим не менше, є на цьому шляху базова річ, яку час почати розуміти принциповим противникам жорсткого «пацанячого» контенту.
Російські смисли відрізняються від цивілізованих прийняттям насильства й культивуванням його прямо чи опосередковано. Герої Бригади — герої в прямому розумінні цього слова. У мене вдома є збірник творів, аналогів яким у західній культурі нема. Назву вказую без перекладу — Русский воровской рассказ. Автори різні, наратив один: погані не злодії, а життя, яке не лишило їм вибору. Тож треба кримінальників пожаліти. Тим часом західні кримінальні історії, особливо — для молодої аудиторії, раз по раз застерігають: шлях злочину — шлях у нікуди. Члени молодіжних банд закінчують дуже погано і втрачають усе. А їхні успіхи — це чиїсь зруйновані життя.
Західна культура пропонує зовсім інший кодекс честі, ніж російська. Звісно, якщо уточнити: російська культура має вивихнуте уявлення про справжні честь і гідність. І саме в такому контексті повинно звучати слово до українського пацана. Звичайно, жодна, навіть сто разів якісна історія про злет і падіння юного бандита бандитизм не викорінить ніде. Але ще гірше, коли пацани твоєї країни не мають власного голосу й не можуть сказати слово. Або побачити й почути щось, суголосне їхнім настроям, проте з правильними, цивілізованими сенсами і занурене у власний, пізнаваний контекст.
Воістину, хто не годує своїх — рано чи пізно годуватиме чужих. Усім, чим завгодно. Включно з вдячною цільовою аудиторією.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV