Читайте NV у Google
Досліджено, що катастрофа повертає людей до більш давнього й органічного способу взаємодії. Але Крим підкидає ідеальний виняток
Себастьян Юнгер у книзі Плем’я розповідає про Чарльза Фріца — дослідника, який у розпал Холодної війни працював на Службу дослідження стратегічних бомбардувань США та мав відповісти на просте питання: чи ефективні бомбардування цивільних.
Служба відправила спостерігачів до Англії та Німеччини, і результат здивував усіх: що більше союзники бомбили, то зухвалішим ставало населення, промислове виробництво в Німеччині під час війни фактично зросло, а міста на кшталт Дрездена, по яких били найсильніше, виявляли найвищий моральний дух.
Фріца це заінтригувало настільки, що він присвятив решту кар'єри питанню, як громади реагують на катастрофи взагалі - зібрав тисячі інтерв'ю з тими, хто пережив бомбардування, землетруси, повені, і не зміг знайти жодного випадку, коли громада після удару впала б у тривалу паніку чи анархію. Зате виявив інше: під час катастроф соціальні зв’язки зміцнюються, класові відмінності зникають, різниця в доходах перестає мати значення, а людей починають оцінювати за єдиним критерієм — що вони готові зробити для групи.
Під час катастроф соціальні зв’язки зміцнюються
Фріц назвав це «спільнотами страждальців» і вважав, що катастрофа повертає людей до більш давнього й органічного способу взаємодії, який сучасне мирне суспільство, як не парадоксально, втрачає. У 1961 році він почав свою ключову статтю питанням, яке й досі звучить провокативно: «Чому широкомасштабні катастрофи продукують аж такі психічно здорові умови?»
Цим даним сімдесят років, вони підтверджені дослідженнями від Лондона до Юнгая в Перу, де після землетрусу 1970 року загинуло 90% населення міста — і ті, хто вижив, побудували одну з найміцніших локальних спільнот у Латинській Америці. Будь-який курсант будь-якої військової академії, який прочитав хоча б одну книжку з воєнної психології, знає цей ефект: систематичний терор по цивільних консолідує суспільство замість того, щоб його зламати.
Тепер подивімося на те, що Росія робить з Україною: електростанції, лікарні, житлові квартали, торговельні центри — і на результат цього терору. Волонтерський рух, якого до 2022 року в такому масштабі не існувало. Горизонтальні зв’язки, які замінили вертикальні інституції там, де ті не справлялися. Сусідська підтримка і твердість духу.
На те, що ви щойно прочитали, мені справедливо закинули — не все так однозначно — катастрофа не завжди зближує, є купа нюансів, і взагалі в соціальних науках немає законів, є закономірності, які працюють доти, доки не з’являється виняток, що їх спростовує.
І ось Крим підкидає ідеальний виняток. Надзвичайний стан з 26 червня: бензин цивільним не продають, поїзди скоротили вдвічі, літні табори скасовані. Відео з Сімферополя о дев’ятій вечора: порожні вулиці, одна машина, жінка каже «якийсь апокаліпсис». На Керченському мосту — черга з двох тисяч машин, але не в Крим, а з Криму. Насолода для очей і вух, дякуючи ЗСУ!
За Фріцем, мало б бути навпаки: катастрофа зближує, спільнота ущільнюється, люди спрямовують енергію на благо громади. А тут люди спрямовують енергію на те, щоб дістатися до мосту і виїхати. Нюанс, якого Фріц не досліджував, бо не мав такого кейсу: все працює, коли бомблять твоє суспільство. Коли ж руйнується окупаційна адміністрація на чужій землі - «спільнота страждальців» чомусь не формується. Формується черга на виїзд. Мабуть, тому що для спільноти треба справжнє спільне (культурне, поколінське), а коли єдине спільне — це крадений півострів і бензин по талонах, цього, м’яко кажучи, недостатньо.
Так що так, у соціальних науках немає законів. Але закономірності бувають дуже красномовні.
Текст опубліковано з дозволу автора