Я не розумію Польщу — і не впевнений, що вона сама себе розуміє
Читайте NV у Google
У неділю я перетнув польський кордон у Перемишлі, щоб сісти на поїзд до Києва. Те, що я побачив — це ганьба
Я простояв дві з половиною години у черзі перед посадкою, багато хто чекав до чотирьох. Поїзд вирушив із запізненням на 90 хвилин, тому що лише троє прикордонників перевіряли документи приблизно у 500−600 пасажирів.
Пасажири, переважно українці, стояли під відкритим небом, ділячи між собою два біотуалети, призначені для масових заходів. У певний момент виникли справжній розпач і хвилювання, оскільки люди боялися, що не встигнуть вчасно на потяг.
Українська залізниця не залишає своїх громадян напризволяще. Звідси й затримка.
Ворожість до українців кидає тінь на Польщу
Цей процес — ганьба та приклад того, як багато поляків ставляться до українців. Облаштування їхнього добробуту не є пріоритетом. Через чотири з половиною роки війни, без кінця на горизонті, тимчасові рішення більше не є прийнятними. Як і ксенофобія.
Я не розумію Польщу — і не впевнений, що вона сама себе розуміє.
Можливо, кращий опис — «стратегічно амбівалентна».
Вона хоче бути європейською, але водночас запекло відстоює свій суверенітет від Брюсселя.
Вона є одним із найрішучіших прибічників України, однак дедалі більше готова кидати виклик Києву через торгівлю, історію та біженців.
Вона визнає, що Україна захищає Польщу, але готова підривати її економіку та ставити її членство в ЄС і НАТО у політичну залежність.
Вона є, мабуть, найсильнішим європейським союзником Америки, водночас розбудовуючи європейський оборонний потенціал на випадок, якщо Вашингтон стане ненадійним.
Вона обирає проєвропейського прем'єрміністра, а потім розвертається й обирає антиєвропейського президента.
Вона хоче бачити Німеччину сильнішою проти Росії, але водночас побоюється німецького домінування.
Вона прагне очолити регіон, але свариться саме з тими партнерами, які їй потрібні.
Вона проводить жорстку міграційну політику, водночас сильно залежачи від української робочої сили.
Вона також розколота всередині себе: східна, сільська, старша, більш католицька та консервативна проти західної, міської, молодшої, більш світської та ліберальної — і кожна переконана, що саме вона є справжньою Польщею.
Ці суперечності — це більше, ніж просто опортунізм. Польща намагається втекти від залежності від будь-якої великої держави — Росії, Німеччини, Франції, Брюсселя чи навіть Сполучених Штатів. Вона прагне безпеки, яку дають альянси та інтеграція, зберігаючи при цьому свободу дій повного суверенітету.
Для середньої за розміром держави ці амбіції зіштовхуються одна з одною. Вони також породжують націоналізм і ксенофобію.
Польське суспільство стає дедалі більш поляризованим щодо України, а ворожість до українців дійсно зросла. У першій половині 2026 року польська поліція зафіксувала 180 ймовірних злочинів на ґрунті ненависті проти українців, що приблизно на 30% більше, ніж за аналогічний період 2025 року. І все ж — знову парадокс — поляки виходять на марші проти тієї самої ворожості, яку підживлює їхня політика.
Маючи багато польських друзів і вітаючи польське лідерство, я щиро засмучений тим, що бачу та відчуваю на собі. Ворожість до українців кидає тінь на Польщу, тоді як більша частина Європи дивиться на Україну із захопленням і повагою.