Ходячі кліше. Чому Трамп і Джонсон не врятують світ

Що найбільше вражає про Бориса Джонсона, який минулого тижня став прем'єр-міністром Великої Британії? Те, як він точно вписується в стереотип ексцентричного британця з вищого класу. З його підвищенням Велика Британія приєднується до низки інших великих націй, на чолі яких стоять люди, що уособлюють національні стереотипи, при цьому не найкращі з існуючих. Та все ж стверджувати можна протилежне: саме лідери, які не відповідають подібним кліше, ведуть свої країни вперед.

В оді Джонсону, опублікованій на Quillette, його колишній товариш по Оксфорду Тобі Янг пригадує зустріч з майбутнім прем'єр-міністром: «Це було так, наче я нарешті зустрівся зі „справжнім“ оксфордським, платонічним ідеалом. У той час як решта з нас перебували в процесі формування, марно приміряючи на себе різних персон, Борис був завершеним витвором. Він був миттєво впізнаваним персонажем з комедій англійської традиції: пантомімом».

Іншими словами, приємний декадент прямісінько з книг Івліна Во та П. Дж. Вудхауса. Та Джонсон також миттєво впізнаваний для тих, хто на відміну від Янга, зневажають такий стереотипний тип, і кому він видається зарозумілим, пустоголовим і ненадійним.

Подібним чином Дональд Трамп вписується у стереотип американця, навіть радше ньюйорківця — «зухвалий, вульгарний, та все ж успішний бізнесмен, на місці якого так багато хто бачить себе одного дня», як виклала це в своїй колонці для Washington Post Енн Епплбаум.

Очевидно, що цей стереотип має і зворотну сторону. Якось я запитав Мілтона Глейзера, дизайнера логотипу «I love NY», чи розглядав він Трампа як символ Нью-Йорку. «Він певним чином є тим типом особистості, що процвітає в Нью-Йорку — тобто нарцистичним, самозакоханим, дуже агресивним, налаштованим використати кожну можливість, виносити для себе користь з кожної ситуації, і з глибокою відсутністю інтересу до інших людей, — відповів Глейзер, який колись придумав дизайн пляшці з горілкою для Трампа. — Там кожен існує для того, щоб бути використаним — за їх рахунок, і в угоду йому».

Потім є ще Володимир Путін, який часом свідомо підігрує кліше практичного КДБіста зі стиснутими кулаками — а часом міфології російського мачо, рибалячи та їздячи верхи з оголеним торсом, чи несучись зі своїм псом у снігу. Та ці стереотипи також мають і негативні сторони: КГБіст — це хронічний брехун і аферист, а мачо — хуліган, який розуміє лише перевагу сили.

Ангела Меркель, у свою чергу, є уособленням німецької поміркованості, обережності та точності. (Зворотний бік? Відсутність гумору, харизми і відраза до головування.)

Значна кількість британців, американців, росіян і німців (і це, звісно ж, не повний список) виявились охочими купувати стереотипи повністю — з усіма їх негативами і позитивами. Так, наче спостерігати мультиплікаційне зображення свого національного характеру над собою є комфортним. Можливо, за цим стоїть той же механізм, що змушує нас інстинктивно довіряти піцерії, де офіціанти розмовляють з італійським акцентом. Хто ж краще захистить національні інтереси ніж типовий (вставте на це місце будь-яку національність)?

З усім тим, правдивим може бути протилежне. Варто згадати недавніх найбільш трансформаційних лідерів згаданих країн: вони не вписувались в жоден національний стереотип аж ніяк.

Тоні Блер має небагато прихильників у нинішній Великій Британії, та він вивів країну в ХХІ століття, перетворивши її на креативний хаб — і, після двох десятиліть випадання з ділових кіл, — знову на модне місце. Він також значним чином доклався до того, щоб зробити Велику Британію країною мігрантів — країною, яка деякий час не була на інституційному рівні ворожою до іноземців. Попри події, що цьому передували, така зміна стала довготривалою. Чоловік, який приніс все це, мав незвичайну вдачу як для топ-ешелонів британської влади, був вискочкою з середнього класу та колись буремним молодиком, який насправді не вписувався в жодну політичну, соціальну чи поведінкову норму, і на якого час від часу поглядали як на американський імпорт, і який, можливо, назавжди зламав лейбористів як партію, що привела його до влади, відкинувши її лівацьке коріння.

Барак Обама, попередник Трампа, витягнув США з глобальної фінансової кризи, а міжнародний імідж — зі ступору, спричиненого мілітаристськими авантюрами та відступами від громадянських свобод часів Джорджа Буша. Його позбавлених від скандалів 8 років у Білому Домі та той спосіб, в який він поводив себе з людьми, коли був президентом, ще довгий час змушуватиме багатьох за ним сумувати. І все ж він не вписувався в будь-який з американських стереотипів: чорношкірий, інтелектуал, народжений та вихований на Гаваях за межами впливу будь-якої церкви, він був рідкісним птахом протягом своєї кар'єри.

Михайло Горбачов — той, хто зробив неможливе: лібералізував Росію після 70 років комунізму, неохоче спостерігаючи за крахом радянської імперії. Трансформація, яку він приніс, досі відіграє важливе значення, попри всі спроби Путіна повернути минуле. Він також був тим, хто кидав виклик стереотипам. Його вочевидь відсутній інтерес до репресивного характеру влади, невимушена комунікабельність, дислектичні потоки ненаписаних промов і вкрай нетипове обожнювання своєї дружини-інтелектуалки робила Горбачова бунтарем в очах російської еліти, так само як і російської публіки. Багато кому донині не вдалось зрозуміти, як він спромігся забратись на вершину і залишатись там понад шість років.

І в Німеччині, де хтось може і стверджує, що тривале правління Меркель стало досить трансформаційним, його все одно не порівняти до тої високої планки, встановленої її ментором, Гельмутом Колем, який об'єднав країну через 45 років після того, як остання світова війна розділила її на дві. Він був також одним з тих, хто стояв за створенням сучасного ЄС. Як прекрасно і невдоволено назвала його Маргарет Тетчер «такий німець», після того, як він випробував на ній один зі своїх класичних анекдотів, намагаючись почастувати її свинячими нутрощами. Та не сказати, що Коль вписувався у велику кількість національних стереотипів, особливо тих, що апелюють до меритократичності еліти цієї країни. Знаний ненажера з постійно зростаючим пузом, він часто дратував своїх напружених співвітчизників-перфекціоністів: будучи першим у сім'ї, хто пішов до університету, він також був відомий своєю нелюбов’ю до ретельної підготовки — німець, який рідко коли виконував своє домашнє завдання.

Видатне лідерство, звісно ж, не піддається чітким правилам і шаблонам. Але все ж я чомусь сумніваюсь, що в такі небезпечні часи відповідність національним стереотипам є правильною відповіддю на такі незвичні виклики. Тільки по-справжньому незвичний лідер може витягнути Велику Британію з брекзитського обвалу, США — з пастки власної винятковості, Росію — зі сповзання в недопустиме, а Німеччину — з її провінційного самозаспокоєння. Як-не-як, а нам доведеться працювати зі стереотипами.

Переклад НВ

НВ володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Леоніда Бершидського. Републікацію повної версії заборонено.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ