Читайте NV у Google
Я не дуже вірю в те, що Шевченко хотів би, аби в ньому бачили «батька нації» чи «батька-засновника»
Я думаю, йому зрозуміліше була би метафора брата, а не батька. Кирило-мефодіївці відновлювали давню українську культуру братств — і про важливість цієї культури писали багато українських інтелектуалів, від Франка і Грушевського до Поповича. У братствах значно важливіша субʼєктність кожного та їхнє взаємне підсилення, а не покора патріарху.
Так само, мені здається, що сучасний пошук «батька-засновника» (або «матері-засновниці») української нації шкодить зараз і шкодитиме в майбутньому, бо завжди призводитиме до розчарування, невідповідності реальності «високому ідеалу». І культи «батьків-засновників» минулого, зазвичай, недолугі і призводять до швидкого забронзовіння. І сам Шевченко досить швидко став жертвою такого забронзовіння — вже через кілька десятиліть після своєї смерті.
Шевченко досить швидко став жертвою такого забронзовіння
Навіть більше скажу: американський культ «батьків-засновників», який інколи хочуть перенести в Україну, шкодить Америці — і трампізм можна вважати, зокрема, спробою істеричного і трагікомічного відновлення цього культу.
Значно ближче до нас емоція братства — братерства та сестринства — яка характерна для res publica, тобто суспільств, у яких свобода, рівність і горизонтальна згуртованість відіграють більшу роль, ніж ієрархія та культ предків. Це не означає, що в таких суспільствах не має бути ієрархії — має, звісно, особливо якщо вони в стані війни. Але ця ієрархія дістає свою легітимність саме з низового братерства та сестринства, і керувати в цьому суспільстві будуть перші серед рівних і вільних.
Думаю, Шевченко прагнув саме цього.
Текст опубліковано з дозволу автора