Читайте NV у Google
Після безрезультатних нещодавніх дипломатичних зусиль США щодо припинення російсько-української війни є надія, що Захід нарешті всерйоз візьметься за стримування російського імперіалізму
Ані інтенсивна дипломатія Вашингтона останніми місяцями, ані двостороння зустріч Дональда Трампа і Володимира Путіна в Анкориджі, ані подальша зустріч Трампа з президентом України Володимиром Зеленським і низкою західноєвропейських політиків у Вашингтоні поки що не дали якихось відчутних результатів.
Розвилка між високими очікуваннями Трампа щодо своїх переговорних навичок, з одного боку, і поточною похмурою реальністю російсько-української війни, з іншого, існувала ще до російсько-американського саміту на Алясці. Зараз вона знову загострилася у зв’язку з різким збільшенням кількості російських авіаударів і бомбардувань цивільних об'єктів в Україні, а також вторгненням російських безпілотників до Польщі і, таким чином, на територію НАТО. Незважаючи на всю фрустраційну природу цих подій, вони можуть виявитися вигідними для України, оскільки підкреслюють безглуздість дипломатичних зусиль Трампа.
Американський президент сподівався, що його запропоновані поступки та демонстративні лестощі переконають Путіна. Ця помилка в оцінці ситуації зумовлена не тільки загальною наївністю нового Білого дому в питаннях світової політики. Не менш важливим є і фундаментальне нерозуміння причин російсько-української війни, що триває в більшості столиць світу.
Виправдання нападу Росії на Україну тим, що у війні винні Захід, розширення НАТО на схід і якась неповага до Росії, широко поширене не тільки в Європі, а й у США. Трамп і його оточення, мабуть, вважали, що, проявляючи дружелюбність щодо Путіна, вони зможуть нейтралізувати публічно проголошену Росією причину нападу на Україну. Якщо між Вашингтоном і Москвою більше немає ворожнечі, навіщо Росії продовжувати війну в Україні?
Більшість росіян хотіли б повернути Україну під контроль Москви
Однак агресивність Кремля щодо того, що він називає «київським режимом», не є відповіддю на дії Заходу. Вона має російські національні історичні, ідеологічні, культурні та політичні причини. Експансіоністська й геноцидна атака Москви на Україну сягає корінням в імперські традиції Росії, механізми внутрішньої легітимізації влади, геостратегічні амбіції та іредентистські претензії на колишні території Царської імперії та Радянського Союзу. Незалежно від дій, реакцій і бездіяльності Заходу, Путін хоче розширити і зміцнити свою владу і володіння Росії.
Не тільки президент РФ, а й більшість росіян хотіли б повернути Україну під контроль Москви. Російське керівництво і населення готові вдатися до жорстокої військової сили і масового терору для досягнення цієї мети. Вони також готові піти на ризиковані дії щодо НАТО, як показала атака Росії дронами на Польщу.
Для Трампа, з іншого боку, війна в Україні — це просто набридлива проблема, якої він хоче позбутися. Під час президентської виборчої кампанії 2024 року Трамп оголосив, що покладе край цій війні протягом 24 годин. Однак після кількох місяців інтенсивних переговорів він не може продемонструвати жодних відчутних результатів.
Однією з причин активності Трампа є внутрішньополітичний тиск. Незважаючи на інтенсивну проросійську й антиукраїнську пропаганду з боку ультраконсервативних американських ЗМІ останніми роками, популярність України серед звичайних американців залишається високою. Опитування навіть показують, що підтримка постачань американської зброї Києву останнім часом зросла не тільки серед демократів, а й серед республіканців.
Ці результати опитувань вказують на те, що майбутнє політики США щодо України не є незмінним. Хоча США не повернуться до своєї колишньої провідної ролі в питаннях європейської безпеки, активніша підтримка України з боку США в майбутньому залишається можливою. У перехідний період до нормалізації ситуації у Вашингтоні вирішальну роль відіграватиме позиція Європи. Військова підтримка, або принаймні її фінансування, тепер має надходити насамперед із Європи.
Своїми анексіями й геноцидальною політикою в Україні з 2014 року Росія підриває основи світового порядку — територіальну цілісність і національний суверенітет держав. Як радянська республіка, Україна була співзасновницею ООН. Після здобуття незалежності вона ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, стала учасником ОБСЄ і вступила до Ради Європи. Якщо Україна залишиться роздробленою, то щось подібне може статися і з іншими державами — членами ООН.
Тільки тиск із боку ЗСУ і західні економічні санкції змусить Москву нарешті серйозно зайнятися пошуком миру. Ні жести дружби Трампа, ні дипломатичні зусилля Європи, ні спроби посередництва з боку третіх країн не принесуть успіху самі собою. З 2014 року Кремль влаштовує театр переговорів, щоб виграти час і посіяти смуту серед своїх супротивників. Продовження участі Заходу в цій комедії не стримає апетити Москви на експансію. Лише коли внутрішні проблеми Кремля і виклики на полі бою стануть нерозв’язними, Росія вгамує свою жагу до іноземних територій, безжалісність своєї окупаційної політики в Україні та свої провокації на території НАТО.