Польсько-українські відносини. Чому любов тут — прагматичний вибір
Чи втратимо ми золотий ріг
Тож повертаємося до вихідної точки: Росія фактично стоїть за всім, що псує польсько-українські відносини. За часів Польської Народної Республіки нам утовкмачили в голови дихотомію: антифашист-росіянин — фашист-українець, яка, як бачимо, збереглася донині. А я не куплюся на це святе обурення, на «антифашизм» наших політиків і публіцистів. Ці антифашисти якось дивно дивляться на Схід: правим оком — на Київ. Ліве закривають, щоб не бачити Москву.
Тим часом, вона зробила свою «перемогу над фашизмом» божевільною державною релігією, яка отруює людські уми майже від колиски. І приховує нею правду — імперія, яка не тільки не відреклася від тоталітарного минулого, але й прославляє його і швидко до нього повертається. Путінська Росія — остання країна, яка може комусь дорікати фашизмом.
Нічого не можу вдіяти, еволюційно я стою вище, ніж собака Павлова і не керуюся умовними рефлексами. Я не реагую як бик на червоно-чорну тканину і також вимагаю від політиків, щоб вони бачили суть проблеми і керувалися не рефлексами, а розумом.
Я не реагую як бик на червоно-чорну тканину
Раціональна політика не відмовляється від почуттів, але враховує ієрархію справ, бо є справи більш і менш важливі. А найважливіше: є держава, яка руйнує Україну, і якщо вона її зруйнує, то — ми занадто добре її знаємо, щоб сумніватися — підкорить собі і нас.
Ми спостерігаємо за незалежною Україною понад 30 років і бачимо, що це демократична держава, якій чужий тоталітаризм. Ми не мусимо любити українців, але вибір очевидний і випливає не з симпатії, а з національних інтересів, навіть з розрахунку. Але національних, а не інтересів партії націоналістів.
Треба дивитися не на кольори і знаки, а на їхній реальний і актуальний зміст. Коли хтось іде на смерть (це не риторика, а реальність), то непристойним є говорити, під яким прапором йому можна гинути, а під яким — ні. Хіба що ми йдемо з ним пліч-о-пліч «воювати за Україну». Можливо, колись Європейський Союз заборонить червоно-чорні прапори, але спочатку він повинен захистити Україну від геноцидної агресії, не раніше.
Я б, втім, був обережним, бо після війни це буде вже інший прапор, будуть нові герої. Якщо якийсь прапор, пісня чи емблема служать тому, щоб Україна захистилася від Росії, то вони служать і Польщі. Коли укладають союз, то раніше ворожі один одному прапори майорять поруч.
В історії це нормально. Восени 1993 року в Москві я бачив червоні більшовицькі прапори поруч із монархічними. Поляків і українців розділяє море крові, вони мають різних героїв, по-різному пам’ятають історію, і так буде ще довго. Але зараз ми маємо унікальну можливість закрити еру ненависті, і скористатися цією можливістю є обов’язком нинішніх поколінь. Хто не хоче цього бачити, той добровільно записується до п’ятої колони.
У п'єсі Станіслава Виспянського «Весілля» Вернигора вручає Господареві золотий ріг. Не поляк, а саме українець, і це не випадково, оскільки в той час українське питання набувало все більшої гостроти. Господар передає ріг Яську, а той, зрештою, його губить. Чи і цього разу ми втратимо золотий ріг, подарований Україною?
Одне можна сказати напевно: ніхто, жоден Ясь, його не загубить. У нас є багато таких, хто свідомо чи несвідомо працює над тим, щоб позбутися рогу і щоб «нам залишився тільки мотузок». Дуже багато!
Я проклинаю їх усіх.
NV закінчує цикл публікацій відомого польського перекладача, поета і публіциста Єжи Чеха про непрості сторінки спільної історії Польщі та України
(попередній текст про Бандеру читайте тут)
Уперше опубліковано у Gazeta Wyborcza
Опубліковано з дозволу редакції