Читайте NV у Google
Який досвід має стати моделлю для українсько-польських відносин
Публікується з дозволу редакції. Вперше публіковано на Sestry Шлях додому
Саме зараз найкращий час нагадати прості й очевидні речі: Польща й Україна є стратегічними союзниками, які мають спільні безпекові інтереси та спільного ворога. У нинішніх геополітичних обставинах важко назвати дві інші країни, які теоретично могли б ефективніше працювати для зміцнення безпеки одна одної.
Для українських читачів скажу: немає іншої країни у світі, окрім Польщі, яка так само ненавиділа б російський імперіалізм і, водночас, була готова не на словах, а реальними коштами інвестувати в оборонний сектор.
Для польських читачів скажу: немає іншої країни у світі, окрім України, яка сьогодні більше захищала б суверенітет польських кордонів і безпеку всієї Європи, щодня віддаючи за це життя своїх найкращих громадян.
Політики мають іншу мотивацію, ніж пошук історичної правди
Більше того, зараз на європейському континенті паралельно до структур НАТО формується нова архітектура безпеки. Це проєкт на десятиліття вперед, який має стати відповіддю європейців як на російський реваншизм, так і на поступову відмову США від ролі головного гаранта безпеки в Європі.
У цій ситуації стратегічне партнерство Варшави та Києва могло б стати одним із фундаментів нової європейської архітектури безпеки. Це не лише зробило б Європу безпечнішою, а й перетворило б обидві столиці на впливові центри ухвалення політичних рішень у Європі.
Усе це — цілком очевидні речі. Але чомусь вони залишаються неочевидними для багатьох політиків. Замість того щоб думати про стратегію розвитку своїх країн на десятиліття вперед, вони воліють жити старими трагедіями й історичними травмами, намагаючись заробити електоральну підтримку на складних емоціях, породжених втратами минулого.
Така стратегія надзвичайно зручна: не потрібно нічого створювати чи пропонувати — достатньо постійно нагадувати про старі образи, і підтримка частини виборців гарантована. Але вона не дає відповіді ні на виклики сьогодення, ні на питання майбутнього. Суспільство, яке живе лише минулим, нездатне побудувати майбутнє.
Україна та Польща значною мірою потрапили в пастку історичного популізму, коли трагічні сторінки минулого перетворилися на безвідповідальну політичну технологію.
Історію, безумовно, потрібно чесно й детально обговорювати. Але краще, коли цим займаються професійні історики, а не політики, які нерідко мають зовсім іншу мотивацію, ніж пошук історичної правди.
Європа протягом століть була одним із найкривавіших континентів світу — місцем, де держави вели одна проти одної виснажливі війни. Навряд чи сьогодні можна знайти дві сусідні європейські країни, які не мали б взаємних історичних претензій. Проте після Другої світової війни на континенті сформувалася критична політична більшість, яка знайшла в собі волю говорити не лише про минуле, а й про майбутнє — про спільні проєкти, спільні інституції та спільну безпеку.
Саме так виник Європейський Союз — справжній цивілізаційний стрибок порівняно з Європою, яка до того століттями залишалася територією воєн.
Саме цей досвід має стати моделлю для українсько-польських відносин. Але якщо для цього бракує критичної маси відповідальних політиків, то відповідальність мають узяти на себе відповідальні громадяни.
Ініціатива щодо присудження президенту Володимиру Зеленському Громадянського ордена Майбутнього — саме про це. Вона не про окремих політиків, не про поточні суперечки і навіть не про окремі історичні події. Вона про усвідомлення власної громадянської відповідальності за те, щоб майбутнє двох держав не стало заручником дешевого популізму.
Адже Європа — це не лише ефективні спільні інституції та масштабні проєкти. Європа — це також відповідальні громадяни, які здатні бачити далі, ніж політики, засліплені рейтингами.
Текст опубліковано з дозволу автора