Українське кіно та гроші: без другого не буде першого

Навряд треба пояснювати причини тимчасової релокації. Суть події зміна місця проведення не міняє. Як зазначено в офіційних релізах, ОМКФ стане майданчиком для обговорень найактуальніших для сучасної кіноіндустрії тем. Учасники говоритимуть про міжнародні та національні можливості підтримки аудіовізуального сектору, фінансування, дистрибуцію та просування кінопроєктів. Крім того, експерти обговорюватимуть реформування законодавства у сфері кінематографії, перспективи українських серіалів і виробництво контенту для платформ. І окремо буде дискусія про інститут українських кінозірок.

І все це красиве й корисне — на фоні чи не рекордного, точніше — антирекордного скорочення фінансування кіновиробництва з боку держави. Зокрема, рік нинішній «знаменний» тим, що у минулорічному держбюджеті на кіновиробництво заклали 128 млн грн. Українські кінопрем`єри, які вже відбулися й уже оголошені у 2025-у, — за окремими винятками так звані «довгобуди»: стрічки, запущені ще в середині чи наприкінці 2020-х, зупинені або призупинені масштабним російським вторгненням.

А згадані винятки — фільми, переважно локальні комедії, створені з залученням недержавних коштів. Бюджет кожної в середньому становить $200−250 тисяч. Здебільшого дія відбувається в одному приміщенні, що наближає екранну дію до зафільмованої театральної постановки. Ставку роблять на зірковий склад, що вже свідчить про наявність вітчизняного інституту кінозірок. Проте й тут проблема: як примхливі глядачі, так і критично налаштовані учасники індустрії дедалі частіше говорять про одні й ті самі обличчя кругом. Навіть гуляє приказка: «Нема весілля без баяна, немає фільму без Боклана».

Не роблячи в кіно нічого, бо нема грошей, навіть поганої якості не досягнути

Тобто, критики наголошують на штучному обмеженні доступу менш упізнаваних, але не менш талановитих акторів навіть до таких малобюджетних проєктів. Котрі швидше створюють ілюзію розвитку й не дають зачахнути остаточно, аніж десь вистрілюють. Не дивно, до речі, що на тлі подібних комедій влучніше вистрілюють горори — новий для України, але доволі перспективний сегмент. Попри стабільну критику «з зали» фільм «Конотопська відьма» (не плутати з однойменною виставою і однойменним класичним твором) зібрав у національному прокаті понад 57 млн грн, заявивши доволі скромний бюджет — $500 тисяч, причому недержавних коштів. Трошки математики: три «Конотопські відьми» в сумі перевищать зазначений вище держбюджет для Держкіно. Приклад реальної окупності навіть у серйозно обмеженому війною українському прокаті.

Аж раптом прилетіли якщо не радісні, то обнадійливі новини. 12 вересня Комітет гуманітарної та інформаційної політики рекомендував Верховній Раді ухвалити законопроєкт № 6194 «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки кінематографії в Україні» у другому читанні та в цілому. Комітет підтримав правку про забезпечення фінансування Держкіно в розмірі не менш ніж 0,2% видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік. Теоретично це понад 6 млрд грн. Але сума 4 млрд, про яку говорять причетні до процесу політики, усе ж реальніша.

Далі — занурення в невідомість. Найперше: невідомо, чи встигнуть депутати прийняти цей закон до затвердження бюджету. Та якщо встигнуть, невідомо, звідки брати ці «ярди», якщо ті самі небайдужі до культури депутати голосно заявляють про критичне, навіть злочинне недофінансування армії. Між іншим, два роки тому самі кіномитці підписали відкритого листа, яким вимагали забрати тоді ще мільярди в Держкіно на користь ЗСУ. Тобто, відмовлялися працювати, або, скажемо так, наголошували на тому, що наші медіагрупи здатні забезпечити власним коштом недержавне фінансування кінотелесеріалів. Станом на цей момент наміри знайти 4 мільярди озвучені публічно. Протестних листів поки не пишуть.

Ще одна невідома опція озвучена народним депутатом Миколою Княжицьким: «Уряд заклав у проєкті бюджету понад 4 млрд грн на нову програму Міністерства культури — „Національна ідентичність, героїзм, створення аудіовізуальних творів“. Але на що саме підуть ці кошти — сьогодні не зрозуміло. Ключове зауваження: додаткові мільярди мають розподіляти прозоро, через такі інституції, як УКФ чи Держкіно. Лише так ми зможемо гарантувати, що ці гроші справді підуть на розвиток культури. Вона має бути стратегічним пріоритетом держави».

Ось він, головний, найбільший камінь спотикання. Власне, він і став причиною згаданих вище протестних заяв небайдужих кіномитців. Вимагаючи не фінансувати кіно і серіали, вони вдалися до радикальної риторики саме через непрозорість фінансування. Якщо зірки — одні й ті самі всюди, то і продакшени, котрим виділяють гроші, — теж ті самі з року в рік. Хоча, з іншого боку, державні кошти, ще й під час війни — величезна відповідальність. Тому логіка Держкіно виділяти їх передусім перевіреним студіям із досвідом роботи зрозуміла. Але ж якщо нові не працюватимуть — то й досвіду не набудуть. Замкнене коло.

Нарешті, для українського кіно завжди є один вразливий чинник — український глядач. Не надто масовий, як, скажімо, у голлівудських блокбастерів. Проте завжди критично налаштований. Пересічний українець, котрий цікавиться кіно, може без проблем подивитися поганеньку тупувату американську комедію із жартами про задницю або ж посередній бойовик чи банальну мелодраму. І наступного разу так само без проблем купити квиток на таке саме видовище. Але, подивившись фільм українського виробництва, той самий глядач неодмінно зробить кілька гучних заяв. Перша: більше на українське кіно ні ногою. Друга: на що витрачають державні кошти, не забувши нагадати, що ці кошти — їхні, платників податків. Третя: наші актори погано грають.

Працюючи в кінотелевиробництві вже 27 років, я чую і вислуховую це весь час. Існує навіть не упередження, а знецінення українського кіно самою ж його цільовою аудиторією. У кращому випадку наше кіно порівнюють із Голлівудом на користь останнього, в гіршому — з російським, теж на користь останнього. Забуваючи чи не бажаючи слухати й чути: в обох випадках порівнюють неспівставні бюджети. Хіба у випадку з Голлівудом — індустріальні, котрі на виробництво отримують студії з власних зроблених обігових коштів. А у випадку з Росією — величезні державні вливання без задачі повернути їх у бюджет за рахунок прокату. Хоча в Росії і є свої локальні лідери, проте принцип незмінний: мільйони дають відданим і наближеним до влади й пробачають їх розтринькування. Єдина схожість російського кіновиробництва з західним — сталість виробничих традицій, безперервність процесу, так звана «прокачаність» акторів. Ну і експлуатація пострадянського простору через ностальгію за СРСР.

Замість висновків процитую одного з найбільш титулованих українських режисерів, Мирослава Слабошпицького. Цитата не буквальна, суть зрозумієте. Отже, без грошей у царині культури теоретично можна розвивати все. Писати вірші й прозу та публікувати твори. Ставити театральні вистави, узявши за майданчик будь-який простір. Створювати музику й картини. Єдине, що неможливо робити без грошей, — це знімати кіно. У нашій ситуації розмови про перевагу якості над кількістю вважаю поки передчасною. Бо спершу все ж таки треба «прокачатися» кількістю. І дуже бажано — різножанровою, без пріоритету комедійного сегменту. Зрозуміло, не існує ідеальної якості, як її еталону. Проте, не роблячи в кіно нічого, бо нема грошей, навіть поганої якості не досягнути.