Точка надлому Росії. Яким має бути мир жорсткої сили — 10 тез
Колонку підготовлено за виступом Валерія Залужного у Chatham House 23 лютого 2026 року
Останнім часом моє прізвище з’являється в новинах частіше, ніж зміни прогнозу погоди у Лондоні. І, чесно кажучи, іноді з таким рівнем креативу, що я починаю підозрювати: десь існує окремий департамент, який щодня прокидається з думкою: «А що сьогодні думає Залужний? Навіть якщо він ще сам не знає». Я також розумію, що в нинішній атмосфері будь-яке моє слово може бути розібране на цитати швидше, ніж дрон розбирає орду орків. Тому одразу хочу заспокоїти: сьогодні не буде ані сенсацій, ані політичних заяв, які можна винести в заголовок. У цьому світі є кого цитувати.
Лише одна проста річ: реальність. Реальність полягає в тому, що війна в Україні давно перестала бути лише українською історією. Вона стала лабораторією майбутнього. І, як будь-яка лабораторія, вона не питає, чи ми готові до експерименту.
Мене часто описують як «генерала, який мислить технологіями». Це правда. Але ще більше я мислю категорією відповідальності. А відповідальність визначає, чи буде ця війна останньою, чи лише вступом до наступної.
Звісно, гроші на війну в Росії будуть до останнього
Підводячи підсумок чотирьох років війни, коротко зупинюся на основних висновках.
1. Традиційна мобілізація себе вичерпала
У сучасній війні поле бою стало абсолютно прозорим.
Це призвело до створення роботизованої kill zone, глибина якої сьогодні складає не менше 25 кілометрів, а можливість знищувати логістику постійно зростає. І сьогодні вже призводить до неможливості використання так званої тилової зони вглиб аж до 50 кілометрів. Класичний логістичний «зашморг», що був вдало придуманий нами при звільненні Херсонщини, отримав новий імпульс. Усе це призвело до неможливості проводити класичні ані наступальні, ані оборонні дії. Кількість людей, які фізично можуть виконувати завдання в районі бойових дій, мінімальна. Вона і далі постійно зменшується та фактично має тенденцію до заміни на роботів.
Що ж до мобілізації або можливості її покращення? Досвід і Росії, і наш показує, що традиційний підхід до мобілізації у сучасній війні вже абсолютно себе вичерпав.
По-перше, саме ця війна показала: як не дивно, але найдорожчий ресурс у такій війні — саме людський. Такий ресурс просто неможливо швидко замінити на полі бою.
По-друге, виходячи з того, що поле бою стало прозорим та контролюється роботами, вірогідність виживання саме людини вже не залежить від якості її підготовки і веде до неминучих втрат, що вимагає дистанціювання людини від цієї kill zone.
По-третє, питання мобілізації є чутливим та впливає на стійкість суспільства у війні на виснаження, на його готовність підтримувати таку війну. Тому й Росія не оголошує мобілізацію, якою інколи нас лякають. Для Росії воювати найманцями та добровольцями і воювати примусово мобілізованими — це різні війни, і політичні наслідки у таких війнах різні.
А отже, майбутні війни — це точно не багатомільйонні мобілізації усього населення.
2. Неважливо, скільки в тебе танків та фрегатів
На заміну наддорогій високоточній зброї, що була гейм-чейнджером 20 століття, прийшла зброя виснаження. Дешева і масова, проте досить високоточна, вона швидко виснажує дорогі системи озброєнь. Системи, на яких, до речі, і побудована уся доктрина НАТО. Ця зброя послідовно і ефективно розвивається. Жодна країна сьогодні самотужки не впорається з такою навалою. Особливо ті, що є політично обережними.
Це ставить під сумнів здатність вести війну навіть ресурсно більшими країнами проти менших в умовах тривалого часу. І навпаки — вибудувати раціональний захист за старими підходами навіть при наявності ресурсу вже фізично неможливо.
Війна в Україні показала, що немає особливої різниці в тому, скільки у тебе в боєздатному стані фрегатів, корветів, підводних човнів і навіть ракетних крейсерів. Усе це під силу нівелювати країні, яка не має флоту, оскільки він фактично був знищений на початку війни. І давайте чесно, хто зараз насправді контролює Чорне море?
Безпека в епоху нових воєн не гарантується купівлею дорогих і унікальних продуктів.
3. «Кров'ю країни» під час війни стає економіка
Як зробити так, щоб економіка привела до перемоги?
У війні для економіки є дві стадії. Спочатку її переводять на військові рейки, мобілізують, а потім підживлюють. Найскладніше питання сьогодення для України. А що ж означає — мобілізувати або перевести економіку на військовий стан? Зробити так, щоб планування військового виробництва стало частиною планування військових операцій і не залежало від зовнішніх поставок. Без пафосу і гучних заяв.
Чи бачимо ми це в Росії? Так. Є всі ознаки, що російська економіка переведена на військові рейки і є частиною державної політики. Наслідки цього ми відчуваємо вже щодня і щоночі. До речі, коли будемо говорити про майбутнє, пам’ятайте, що зупинити таку військову машину майже неможливо. Її можливо лише знищити.
Ось саме тому після кожної війни неминуче слідувала гонка озброєнь.
Запевняю, що традиційні оборонно-промислові моделі — централізовані заводи, довгі ланцюги поставок, жорсткі виробничі цикли — вже не підходять до сучасних умов. Окрім того, що вони створюють велику кількість критичних вразливостей, вони майже не спроможні до адаптації до реальних оперативних умов.
4. Найуразливіша ланка української економіки — енергетика
Енергетична інфраструктура в Україні традиційно будувалася за централізованою моделлю: великі електростанції та єдина мережа, що з'єднують регіони. Однак ця війна чітко показала, що така система вразлива до цілеспрямованих ударів.
Під час російського вторгнення в Україну удари по електростанціях і мережах стали головним інструментом війни. Метою агресора стало знеструмлення міст.
До кінця 2024 року вже до 80% потужностей теплових електростанцій в Україні було виведено з ладу, а передача енергії населенню скоротилася вдвічі. Внаслідок цього у 2026 році мільйони людей опинилися в холоді та без світла саме взимку.
Централізовані об'єкти (великі теплові електростанції, гідроелектростанції, атомні електростанції, лінії електропередач) перетворюються на «ахіллесову п’яту» національної безпеки під час війни. Якщо ворог знищує кілька ключових вузлів, цілі регіони занурюються в темряву. Отже, енергетична безпека нерозривно пов’язана не тільки зі стійкістю економіки під час війни, а й стає частиною національної безпеки. Захист енергетичних об'єктів стає таким же важливим, як і захист територій.
5. Ядерна зброя — це «фіговий листок» на тілі атланта
Ядерна зброя лише прикриває справжні спроможності того, хто його носить. Вона лише каже, що за листком начебто щось є, проте вже не показує справжніх спроможностей. Це зброя самознищення, перш за все. Але вже точно не зброя стримування. Наприклад, Запорізька АЕС при абсолютній небезпеці сьогодні скоріше стала заручником економічного і політичного тиску, чим небезпекою.
6. Ракети залишаються в зоні активного використання
Навіть попри значну вартість у виробництві. Разом з тим, їх функціональне призначення з суто військового змінилося на участь у так званому «ракетному терорі», який призначений саме для нанесення ударів по економічних потужностях держави.
Імовірно, цей вид озброєння буде самим коштовним у війні на виснаження, не тільки через вартість виробництва, а й через неможливість застосовувати інші рішення для захисту, окрім протиракетних систем, які звісно, будуть дорожчі за самі засоби нападу.
З іншого боку, їх обмежена кількість у виробництві завжди буде давати прогнозовані потреби засобів ППО, які з правильною тактикою застосування можуть принести результат з обмеження ефекту виснаження.
Звісно, вже сама наявність таких ракет спонукає противника до необхідності мати більше дорогих систем ППО, що буде досить відчутно для економіки. Саме тому дехто досить обережно ставиться до можливості України мати такі озброєння. Бо це дійсно шлях до нашої перемоги, а також частина забутої теорії неядерного стримування.
Окремо для розуміння повної картини я зупинюся на літаках. Російські військово-космічні сили є другими за потужністю у світі, вони поступаються лише США. За кількістю бойових літаків Росія має величезну перевагу над Україною.
Проте вони дуже рідко наважуються заходити глибоко на територію України через загрозу бути збитими. У цій війні класичні повітряні бої також трапляються рідко — через вартість. Винищувач четвертого покоління СУ-30 коштує близько 50 млн доларів США й може безперешкодно бути збитим ракетою до Patriot за 4,5 млн доларів США.
Така проста арифметика показує, що дана зброя не може бути зброєю виснаження, проте як платформа для використання такої зброї застосовується досить ефективно.
7. Майбутнє — за безпілотними системами та ШІ
Усе це змушує адаптуватися воєнну стратегію, тактику та оперативне мистецтво. Саме поява нових технологічних рішень призводить до найбільш революційних змін у веденні бойових дій. В минулому це був порох, літаки або ядерна зброя.
Сьогодні це безпілотні системи та штучний інтелект.
Революція воєнних технологій на основі безпілотних систем та штучного інтелекту надають безпрецедентні інструменти для війни та знищення військово-економічного потенціалу противника. Головними функціями, що невпинно розвиваються і несуть загрозу, є функція ройового застосування та функція автономності.
Простіше кажучи, у найближчий час з розвитком ресурсної бази та апаратного забезпечення ми побачимо, як більш розумні та дешеві дрони атакуватимуть десятками і навіть сотнями з різних напрямків і висот, одночасно з повітря, землі та води.
При цьому автономність цих дронів буде розвиватися у двох основних напрямках. Або у сформованому єдиному централізованому цифровому просторі, в загальній системі управління та взаємодії в реальному часі, — де усіма діями і процесами керує все ж людина, хоч і за допомогою ШІ. Або шляхом повністю автономних, роботизованих комплексів («роїв»), як бойових, так і забезпечення.
Звісно, можна розглядати варіант і поєднання цих базових архітектур. А саме — використовувати переваги мережі, коли це можливо, і переходити в автономну «темряву», коли іншого вибору просто немає.
Тоді, логічно, найбільш актуальним завданням для тих, хто потребує довгострокових гарантій безпеки, є робота над удосконаленням алгоритмів ройового інтелекту з одного боку та пошук способів протидії роям дронів з іншого. Звісно, сама «лабораторія», де усе це випробовується зараз, розташована саме в Україні. Нагадаю, що в ніч з 6 на 7 вересня 2025 року Київ був атакований одночасно 862 дронами-камікадзе типу шахед.
8. Класична війна неможлива вже два роки
Технології стрімко розвиваються, однак цього ще недостатньо, щоб повністю виключити присутність людини в районі бойових дій або забезпечити повну автономність БпЛА.
Проте і виконання оперативних завдань класичної війни вже більш як два роки абсолютно неможливе. Традиційні озброєння і структури все ще застосовуються, але поступово виводяться або трансформуються. В умовах недосягнення політичної мети війни з боку Росії та неприйняття капітуляції з боку України Росія приходить до збільшення інтенсивності атак на інфраструктуру, енергетичні системи, транспортні вузли та інші ключові елементи державного управління і життєзабезпечення.
Відтак стратегія війни вже спрямована не стільки на захоплення територій, скільки на виснаження ресурсів та можливостей противника саме для досягнення своїх цілей.
9. Точка надлому Росії. Три паралельні завдання для України
Усе це відбувається на фоні очікуваного розбалансування старого світового порядку.
У такій ситуації, звісно, потрібно знайти рішення, яке б не тільки не зашкодило нинішній геополітичній ситуації, а й стало основою для майбутнього миру в Україні. Миру на основі сили потенціальних можливостей, а не зобов’язань.
Рішення може включати в себе виконання трьох паралельних завдань.
Перше і надскладне — обов’язково зберегти максимальне коло партнерів з повагою до їхніх інтересів. Маємо вибудувати майбутній оборонний альянс без шкоди майбутнім союзникам. Це тонка і виважена дипломатична робота, яка не мала аналогів у світовій історії через абсолютно небувалі умови, у яких опинилися усі учасники цього процесу.
Бо старі правила вже не працюють, — хоча всі ще мають великі сподівання, — а нові ще навіть не сформульовані. І коли це станеться, в якій перспективі — невідомо.
Саме уроки цієї війни кажуть про необхідність об'єднання зусиль для створення оборонних можливостей. Окремі держави зможуть самостійно створювати технологічну перевагу за окремими напрямами, проте жодна держава не зможе забезпечити самодостатність за всім спектром критичних воєнних технологій.
Нам будуть потрібні технологічні альянси, а не статті договорів.
Друге надважливе завдання полягає у стабілізації лінії бойового зіткнення та захисті критичних об'єктів й інфраструктури. Досягнення тактичних успіхів навіть попри власні високі втрати живої сили та енергетичний терор є основним предметом тиску Росії.
Єдиною стратегією є не симетрична відповідь та слідкування за логікою ворога, а заміна самої суті війни. Потрібно зробити війну для Росії дорожчою і, як наслідок — ведучою до неминучої поразки. Очевидно, що сьогодні виконання завдання щодо стабілізації лінії зіткнення можливе лише через максимальну технологізацію оборони.
Але перехід до високотехнологічної оборони можливий лише за умови наявності стійких оборонних позицій. Якщо ці позиції опиняться на несприятливих рубежах, а лінія фронту нестабільна, це зведе нанівець можливості технологічної переваги. Наприклад, через розпорошення зусиль для ліквідації тактичних проривів. Стійкі оборонні позиції також можуть зменшити напругу та втому тих, хто там перебуває, і дозволять підготувати необхідні резерви та масштабувати технологічні рішення.
Саме тому Росія постійно застосовує тактику м’ясних інфільтрацій та контролю тилових районів, — щоб не лише захопити додаткові території, а й не дати нам можливостей для перехоплення технологічної ініціативи. Такою ж виглядає ситуація із захистом критичної інфраструктури. Проблема навіть не в тому, що для її захисту потрібно більше ППО та інноваційних рішень, а в тому, що ця система вже не може існувати і захищатися у тому вигляді, в якому була створена в 50-х роках минулого століття.
Імовірно, у таких умовах необхідно більше уваги приділити стратегії децентралізації енергетики як способу підвищення стійкості країни до будь-яких ударів.
Третє завдання — переконати наших партнерів у необхідності введення відчутних санкцій та не зниження санкційного режиму проти Росії. Це єдиний дієвий механізм.
Остання активність Росії в США й посилений терор наших міст свідчать про відчутні проблеми в економіці Росії. Це реальний сигнал, який лунає фактично зсередини російського державного апарату. Погіршення економічного становища, загроза загибелі громадян на війні поступово створює принципово іншу ситуацію сприйняття росіянами правлячого режиму і ставить під питання стійкість усього тоталітарного режиму.
Саме такий вибух «економічної кризи» змусив колись Радянський Союз припинити війну в Афганістані й привів до фази втрати керованості.
Військова економіка, заповнена величезними витратами на оборонні замовлення та виплати найманцям, має підійти до точки надлому.
10. Всі війни колись закінчуються
Всі війни по-своєму унікальні. Проте єдине, що їх об'єднує, — вони завжди є актом насильства. І вони закінчуються. Саме через насильство людство, керуючись інстинктом самозбереження, завжди намагалося закінчити — і закінчувало — війну.
Очевидно, що і війна, яка триває 13-й рік в Україні, має закінчитися. Це неминучий процес. Але зараз, намагаючись задовольнити апетити чергового агресора, світ стоїть на порозі ще однієї війни, — яка, як відомо, зовсім невідомо як закінчиться.
У світового співтовариства є свій вибір. Чи стати «мюнхенськими зрадниками» 21 століття й прийняти всі страждання війни, чи зупинити війну так, щоб уникнути іншої. Поки відправляти своїх солдатів на війну їм все ще не потрібно. Поки нашим друзям достатньо хоча б проявити волю й показати своє відношення до того, що вчорашні вбивці українських дітей братимуть участь у Паралімпійських іграх. До речі, кожна катастрофа починалася після таких Олімпіад, де наче б то спорт був поза політикою.
У нас, українців, вибору вже нема. Ми або загинемо, або виживемо. Формула виживання проста: продовжувати боротись, укріплювати економіку та зберігати єдність.