Похмуре та реальне майбутнє. Що назавжди змінилося для Польщі
Як Польща опинилася між дронами та тінню власної політики
Текст написано у співавторстві з польським громадським активістом Бартошем Крамеком
«Це не була помилка», — сказав прем'єр-міністр Дональд Туск після того, як російські дрони порушили повітряний простір Польщі. Нічна атака, найбільша в історії повоєнної Польщі, змусила Варшаву задіяти статтю 4 Північноатлантичного договору. Для союзників це був тривожний сигнал; для поляків — переломний момент, коли війна, що досі точилася «десь на сході», раптом вдарила по їхніх власних кукурудзяних полях і містечках на Люблінщині.
Лише кілька днів тому президент Кароль Навроцький наклав вето на закон, який продовжував тимчасовий захист та основні соціальні виплати для громадян України. Вето означало, що мільйон людей у Польщі - працівників, матерів, дітей — міг наприкінці вересня втратити правові підстави для перебування. «Це не помилка, це політика», — коментували критики, вказуючи, що це рішення було спробою задовольнити зростаючу хвилю неприхильності до біженців. Але політична гра не закінчилася в Президентському палаці.
Кілька днів по тому Сейм ухвалив урядовий проєкт, який — хоч і більш обмежувальний, ніж попередні рішення, — зберігає тимчасовий захист та основні виплати. Умова чітка: частина підтримки буде пов’язана з професійною діяльністю та сплатою внесків. Це не політика відкритих дверей, але й не виштовхування цілої спільноти за кордон. Тим не менш, питання реакції президента, який має підписати або ветувати закон, залишається відкритим.
Навіть Кароль Навроцький мусив змінити тон
Згідно зі звітом Deloitte та UNHCR, українці створюють 2,7% ВВП Польщі та генерують додатково 98,7 мільярда злотих щорічно. Рівень зайнятості серед біженців сягає 69% - показник вищий, ніж у багатьох країнах Західної Європи. Це не цифри, що свідчать про «споживацтво», а про внесок у польську економіку. І все ж саме образ «чужого» став політичним паливом. Навроцький намагався нав’язати власний проєкт: обмеження в доступі до громадянства, урізання виплат для родин без роботи, криміналізація «пропаганди бандеризму».
Риторика, гостро скроєна під антиукраїнські емоції. «Степан Бандера не воскресне», — писав Бартош Крамек, — «а Путін регулярно відпрацьовує вторгнення до Польщі з боку Білорусі». У цьому реченні криється парадокс польської дискусії: легше боротися з привидами історії, ніж з реальним, озброєним супротивником.
Тим часом реальний супротивник не чекав. Спочатку в Осінах на Люблінщині впав російський дрон, потім нічний наліт — 19, а може, й 23 одночасно — пронісся над польським небом. «Це провокація великого масштабу», — говорив прем'єр. Польща вперше в історії мусила фізично відповісти вогнем по російських об'єктах у своєму повітряному просторі. Радослав Сікорський висловився інакше: «Якій російській брехні ми маємо вірити? Що дрони заблукали, чи що не могли долетіти?». Його три принципи — загроза зі сходу, Україна як союзник, внутрішня стійкість — звучать сьогодні як план-мінімум для держави, що опинилася в центрі гібридної війни.
Іронія долі полягає в тому, що навіть Кароль Навроцький — той самий, хто ще тиждень тому ветував закон, що захищав українців, — мусив змінити тон. Сьогодні він говорить про 5% ВВП на оборону та про необхідність систем протидії дронам. Війна не залишила йому вибору.
Ця розбіжність помітна неозброєним оком. З одного боку — декларації про «найкращих друзів» та візити польських міністрів до Києва. З іншого — зростаюча хвиля українофобії, що підживлюється пропагандою та підхоплюється політиками. На вулицях і в школах множаться інциденти. У Варшаві жінка напала на біженку в магазині косметики, кричачи, що «українці все отримують безкоштовно». У Любліні підлітка побили за розмову українською. На Сілезії та Підкарпатті дітей обзивали «бандерівцями», а вчителі закривали на це очі. У Познані мешканці знаходили у поштових скриньках листівки з фейковими звинуваченнями на адресу біженців — їх розповсюджували лише в будинках, де мешкали українці.
Політична сцена не відстає. Гжегож Браун гримить про «українську колонізацію», Роберт Бонкевич стверджує, що «українці отримують більше, ніж польські родини». А серпневий концерт білоруського репера Макса Коржа став приводом для масових депортацій десятків українців та білорусів — бо в натовпі з кільканадцяти тисяч людей побачили кілька червоно-чорних прапорів. «Росії не потрібно атакувати Польщу танками — достатньо розпалити її власні страхи», — сказав мені нещодавно один з польських аналітиків з питань безпеки.
У 1991 році Польща першою визнала незалежність України. У 2022 році поляки відкрили свої домівки та серця перед хвилею воєнних біженців. Ці два моменти — політичний та суспільний — збудували фундамент партнерства. Сьогодні цей фундамент хитається під тиском ресентиментів та короткозорої політики. Єжи Ґедройць та Лех Качинський — дві символічні постаті для польської східної політики — «перевертаються в могилах». Польща, замість того, щоб будувати Міжмор'я з Україною, заплутується у внутрішніх суперечках про символи та соціальні виплати. А логіка ж мала б бути протилежною: чим сильніша Україна, тим безпечніша Польща. Чим більше українських рук до праці, тим стабільніша польська економіка. Чим міцніше партнерство, тим більша стійкість до російських провокацій.
Перше майбутнє - похмуре: Польща замикається у страхах, відштовхує українців, інтерпретує кожен червоно-чорний прапор як загрозу і поступово втрачає вплив у регіоні. У цій версії Росія перемагає без жодного пострілу — бо суспільства перестають довіряти одне одному.
Друге майбутнє - реальне, але таке, що вимагає сміливості - полягає в тому, що Польща засвоює урок від дронів, визнає Україну своїм щитом і партнером. Разом вони будують зону безпеки від Балтійського до Чорного моря, разом розвивають оборонну промисловість, разом ведуть переговори з Європою та Сполученими Штатами.
Вибір не є абстрактним. Він відбувається тут і зараз — у законах, у виступах політиків, у голосуваннях в Сеймі, у щоденних жестах щодо людей, які втекли від війни. Російські дрони не були помилкою. Вони були тестом. Тестом польської оборони, польської політики та польського характеру. «Кожна атака отримає відповідну реакцію», — сказав прем'єр Туск. Але реакція — це не лише системи протидії дронам та військові витрати. Це також спосіб, у який Польща ставиться до мільйона своїх українських мешканців. Вчорашнє голосування в Сеймі показало, що радикальна лінія президента Навроцького не стала законом. Польща — наразі - не обрала шлях виштовхування біженців, а зберегла курс компромісу. Це не кінець суперечок, але важливий сигнал: усвідомлення того, що доля українців у Польщі та безпека Польщі є одним і тим самим, все ще домінує. Бо якщо Варшава про це забуде, жодна система протиповітряної оборони не допоможе.