Дві промови, два різні світи. Що сказали Путін та Зеленський

«Вічна пам’ять усім, хто загинув під час Другої світової війни», — говорить президент України. «Слава нашим доблесним Збройним Силам! За Росію! За перемогу! Ура!» — так закінчує свою промову російський президент. У першому висловлюванні — біль за загиблих, будь-якої національності, з якої країни, повага до пам’яті, відсутність войовничої, агресивної модальності та захоплення війною (уявити собі «Ура!» з вуст Зеленського якось не виходить).

Втім, незважаючи на те, що багато чого дійсно зрозуміло за фіналом, давайте подивимося і на зміст цих промов уважніше.

Насамперед слід відзначити так звані екстралінгвістичні чинники, тобто те, що не належить безпосередньо до промови, але впливає на сприйняття виступів аудиторією. Звернення Зеленського записане та супроводжується відеорядом та музикою, Путін же виголосив свою промову «наживо». Багато хто при цьому звернув увагу на те, що він тримав у руках не аркуш паперу чи папку, а маленький блокнот і часто перегортав сторінки, що, безумовно, створює відчуття штучності. При тому, що відеозвернення Володимира Зеленського було записано, у глядача виникає відчуття, що промовець дивиться кожному в очі, вимовляє слова, які дійсно відчув.

Володимир Зеленський починає своє відеозвернення із запитань-метафор: «Чи може весна стати чорно-білою? Чи буває вічний лютий?». І сам від імені українців відповідає на них: «Так». Цікаво, що питання йдуть одразу, без вступу «Дорогі українці!» Цей прийом створює відчуття прямого діалогу з аудиторією, близькість президента до тих, з ким він говорить.

Ще один важливий нюанс: Зеленський одразу ж говорить про сьогодення. Він починає промову з посилань до того, що відбувається зараз.

Зеленський одразу ж говорить про справжнє

Зовсім не так у Путіна. На самому початку — ряди звернень з використанням радянської форми «товариш»: «Шановні громадяни Росії! Дорогі ветерани! Товариші солдати та матроси, сержанти та старшини, мічмани та прапорщики! Товариші офіцери, генерали та адмірали! Вітаю вас із Днем великої перемоги!»

А одразу після цього — відсилання до минулого, причому, що цікаво, навіть не до Другої світової війни (вірніше, не тільки до неї), а до часів набагато більш далеких: «Захист Батьківщини, коли вирішувалася її доля, завжди був священним. З такими почуттями справжнього патріотизму піднімалися за Батьківщину ополченці Мініна та Пожарського, йшли в атаку на Бородінському полі, билися з ворогом під Москвою та Ленінградом, Києвом та Мінськом, Сталінградом та Курськом, Севастополем та Харковом».

Мінін і Пожарський, Бородіно — всі ці далекі історичні реалії для нинішніх російських поколінь не більше, ніж абстракції, проте саме абстракціями часто наповнені промови російських офіційних осіб. Володимир Путін, як і в багатьох інших своїх виступах, апелює до «славного минулого», до якоїсь «російської ДНК» і «особливого шляху Росії», який вона почала багато століть тому. Щоб підкреслити це, Путін навіть використовує застарілу та високу лексику на кшталт дієслова «разить».

Цитата: «Шановні товариші! Сьогодні ополченці Донбасу разом із бійцями Армії Росії борються на своїй землі, де разили ворога дружинники Святослава та Володимира Мономаха».

Перед нами знову приклад російської стилістичної еклектики: з Мономахом та дружинниками сусідять «шановні товариші».

Володимир Зеленський, у свою чергу, від запитань-метафор переходить до основної частини свого виступу, яку присвячує аналізу антивоєнного слогана «Ніколи знову!» («Never again»). Він говорить саме про мовну складову війни Росії проти України: «Ми не знали, що наше покоління стане свідком наруги над словами, які, як виявилося, є істиною не для всіх». Зеленський пояснює: слоган Ніколи знову! для українців тепер звучить по-іншому, ніби між двома його частинами, в саму серцевину, всадили ніж, розділивши ці слова. І тепер після «Ніколи» стоїть знак питання: «Ніколи? Знову». Слоган перетворюється на запитання-відповідь, пароль-відгук. Думали, що ніколи, а виявилося, це можливо знову (відсилання до російського військового слогана «Можем повторить!»).

За словами Зеленського, заклик «ніколи» знищили ракетами, виправдовуючи це словами «це не ми» і «не все так однозначно».

Справді, Путін вкотре виправдовує компонент «знову» неминучістю. Він називає початок спецоперації (до речі, ні «спецоперація», ні «денацифікація» у його виступі чомусь не зустрічаються жодного разу) «вимушеним, своєчасним та єдино правильним рішенням».

Цитата: «Планомірно створювалася абсолютно неприйнятна для нас загроза, причому безпосередньо біля наших кордонів. Все говорило про те, що зіткнення з неонацистами, бандерівцями, на яких США та їхні молодші компаньйони зробили ставку, буде неминучим».

Цікаво тут використання слова «компаньйони», а не «партнери». Застаріле значення цього слова — найманець для розваги господаря або господині. Це вкладається в один з офіційних наративів Кремля: США хочуть панувати у світі, а всі інші країни у них на побігеньках. Але тільки не Росія, наголошує Путін, бо у Росії «особливий характер».

Загалом риторика щодо Заходу у виступах Путіна та Зеленського дуже різна. Путін слідує формулі «свої і чужі», він ніби відгороджує Росію від решти світу, каже, що Захід «скасовує традиційні цінності», «розпалює русофобію», «знущається з пам’яті жертв» і взагалі «морально деградує».

Меседж Зеленського протилежний: разом, а не окремо. Він каже, що про жахіття Другої світової не забули поляки, чехи, нідерландці, британці, греки, американці. За згадкою кожної нації слідує паралель з Україною. «Не забули поляки, — каже Зеленський, — як зло тебе спочатку звинувачує, провокує, називає агресором, а потім саме нападає на тебе. Вони згадують зруйновану Варшаву та бачать, що зробили з Маріуполем».

Увага до конкретики, а не абстракцій — це одна з відмінних рис виступу Зеленського. Його відео записано на тлі конкретного зруйнованого будинку у Бородянці. Зеленський розповідає про долю цього будинку, долю його мешканців.

Путін, у свою чергу, теж заявляє про те, що «загибель кожного нашого солдата і офіцера — це горе і непоправна втрата для рідних і близьких». За його словами, «держава, регіони, підприємства, громадські організації зроблять усе, щоб оточити турботою такі сім'ї, допомогти їм. Особливу підтримку надамо дітям загиблих та поранених бойових товаришів». Ці слова Путін вимовляє на тлі замовчування реальних втрат в Україні. Про горе і непоправну втрату російська влада не говорить публічно, верховний головнокомандувач не відвідує поранених у шпиталях, а інформація про загиблих засекречується. Наприклад, досі невідомо, скільки реально людей загинуло на крейсері «Москва».

Цікаво, що у своїй промові Путін жодного разу не вимовляє слова «зло», не наводить чіткого визначення, що є зло насправді. У той же час у промові Зеленського слово «зло» зустрічається більше десяти разів. «Зло повернулося, тільки з іншими слоганами», — говорить він. Український лідер вимовляє це слово знову і знову, ніби наголошуючи, що він не боїться зла і готовий глянути йому в очі. Тому що, як він сам каже, будь-якому злу врешті-решт приходить кінець.

Друкується з дозволу автора та видання. Вперше опубліковано на Голосі Америки

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ