Жити своє життя

Уперше надруковано у журналі NV за травень 2025 року. Републікацію заборонено

Немає нічого кращого за спокій. До цього не одразу приходиш. Кілька війн, кілька років важкої праці, щось неврологічне, щось психіатричне, вік, знаєте, теж наближає тебе до геріатричного пансіонату. От і хочеться, поки не піз­но, простого чоловічого спокою. Під високим зоряним небом, з пляшкою розе, в тиші, з ясністю думок, прозорістю помислів і головне — твердим усвідомленням, що завтра тобі нікуди не треба. І післязавтра. І за рік — теж нікуди. А якщо кудись і треба, то сам собі обираєш шляхи: крізь терни до зірок або від серця до сонця.

Але триває війна, і все, що навколо, воно ж набувається війною, дихає нею, по суті — нею і є. Оточення, розмови, твої дії та дії людей поруч. Прагнення і завдання.

Перспективи теж воєнні. Армійські та воєнні. Невеселі, значить, перспективи. Сумні, я б сказав.

Ніхто не прийшов і не поміняв. Ніхто не подякував і не відпустив жити своє життя. Армійські функ­ціонери функціонують. Солдати вбивають і вмирають. Ухилянти ухиляються. Україна — неподільна і суверенна. Росія — ворог. Разом і до кінця. Ніхто крім нас. Увага, ракетна небезпека.

Де в цьому воєнному і такому втомливому балагані відшукати своє життя? Свій шлях? Зробити свій вибір? Війна позбавила можливості повноцінно обирати. Натомість загнала в рамки, за межею яких або кримінальна відповідальність, або відповідальність перед совістю.

Невже всі вони — і ми, і я — назавше в полоні цієї війни

Однак намагаєшся якось жити оце своє життя всупереч, а жити його, як виявилося, не так легко й весело. Й однаково робиш і робиш безліч речей, які не подобаються. Навіть те, що ніби й пасує твоїй природі, воно теж замащене війною. Мені не подобається збирати гроші підрозділам на потреби: канючити ці кілька тисяч, шукати, де купити дешевше, замовляти, забирати з пошти, а потім тижнями вибивати у хлопців фото­звіти. Не подобається сидіти в барі з побратимами та говорити про ПТУРи чи про полковників замість говорити про любов і мистецтво. Бо спільними в нас виявилися лише армійські теми й лише вони нас об'єднують, а копнеш глибше — там різні досвіди та різне минуле.

Мені також не подобаються жарти про армію, бо здебільшого вони не так смішні, як трагічні. І не подобаються чорні жарти про війну, бо вони, всупереч сакральності теми, смішні. Та й загалом, що про неї, про війну говорити? І як? Переможний пафос втратив актуальність. Помиральний наратив — надто помиральний і не до кінця сформований. А говорити про війну як про буденне явище — набридло до гикавки.

Тому про війну здебільшого або сміємося, або плачемо. І загалом — живемо в ній, огорнулися нею, вдягнули таку собі дволику маску: байдужості і тривоги.

А хочеться спокою. З ясністю думок і прозорістю помислів, з твердим усвідомленням, що більше ніхто й ніколи не потривожить тебе ні повістками, ні телефонними дзвінками, ні проханнями у месенджері. А найбільше хочеться врешті зняти форму, змити з себе цей надокучливий піксельний патерн, мов бойове забарвлення, омитися водами тиші, очистити тіло від утоми й щоденного обов’язку служити. І більше ніколи не вдягати костюм солдата ні на полігон, ні в окоп, ні на паркет. А також — забути прізвища і позивні командирів, вивітрити з голови нехороші спогади, армійські порядки згадувати лише з винничуковою ностальгією і мати ще бодай кілька десятків років оцього тихого спокою, в якому, досягнувши атараксії, навічно застигнеш у блаженному спогляданні за високим зоряним небом.

А поки що доводиться знаходити втіху в тих людях, які не дають нам остаточно втрати рівновагу і країну. Це ті десятки тисяч незручних і попаяних, диких і неврівноважених, хворобливо принципових і парадоксально безпринципних, що брали участь у найстрашніших битвах XXI сторіччя, вийшли з них живими й тепер також бажають приміряти на себе атараксію, хочуть повернутися до своїх Пенелоп, до свого ремесла, мріють про справедливість, за яку, зрештою, три роки тому пішли воювати. Вони тримають на собі війну. На поламаних ногах і погнутих хребтах, на розхитаній психіці, на нічних кошмарах, на недоспаних повіках. Попри, всупереч, на зло, нерідко збайдужілі до себе й до тих, хто поруч. Що вросли у броню і в землю, прикипіли до зброї, що самі стали частиною зброї, покрилися мохом, папороттю, порохом, чорноземом та вугільним пилом, мов та команда Голландця в Піратах Карибського моря.

Коли ж вони дістануть свій довгоочікуваний спокій? Невже всі вони — і ми, і я — назавше в полоні цієї війни, якої ми не бажали і яка випала нам на голови, мов попіл із крематоріїв — жирний і чорний? Чи отримаємо ми за життя цей спокій і чи не передамо у спадок нашим онукам ці тривогу та байдужість? Цю темряву і цю чортову повинність стояти на смерть перед ворогом?

Я поки що не знаходжу відповідей. Та й шукати їх — пряма дорога в нікуди. У ніщо. Є лише просте й тягуче усвідомлення невизначеності. Та шалене бажання спокою.

Бо немає нічого кращого за спокій. І нічого п’янкішого за розе під зоряним небом.

Або мертвого ворога далеко у степу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV